Привіт, щоденнику. Писати поступово стає звичкою. Мені це починає подобатись. Забула розповісти одну позитивну історію, що сталася вчора. Час пік. Метро. Я піднімаюся по ескалатору. Відчуваю себе кількою в банці. Недарма кажуть, що в громадському транспорті люди стають ближчими одне до одного:) Аж раптом чую за моєю спиною розмову двох чоловіків.
- Нет, это же ужасно в час пик домой ехать.
Не можу з ним не погодитись, однак подумки кажу собі "зате не нудно, можна цікавих людей побачити". Аж раптом чую відповідь іншого:
- Не знаю, а по-моему прикольно, можна людей интересных увидеть, поулыбаться им.
Від здивування повертаюсь до них із посмішкою. Вони давай теж посміхатись. Хіхікаючм, продовжують свою розмову, трохи голосніше, щоб і я почула.
- А еще девушек красивых увидеть можнно.
Цього разу не обертаюсь, посміхнулась на всі 32 і побігла на платформу, бо саме під"їжджав потяг. Щоправда, поки я збігала по сходах він встиг поїхати. Однак це не засмутило мене.
Приїхала додому. Посиділа з гостями.
Сьогодні зранку виявилося, що я чимось отруїлась. Тож сиджу п"ю чайочок і заїдаю "Ентеросгелем". Ось так і живу:)
Немає коментарів:
Дописати коментар