Таємний Миколайчик

Доброго раночку. любий щоденничку, я нарешті звільнилася - сесія...сиреся... отож, сьогодні у мене, нарешті, вихідний. Тож розповім тобі про мій учорашій день. Ми вирішили з групою зробити таємного Миколає, тобно анонімно обмінятися подарунками. Мені їх віддали, а я вже роздавала тому, для кого він був призначений.
Так як нас було непарне число (нас в групі 25), то для мене пари не залишилось.
Тому я вирішила пригостити усіх цукерочками і передбаченнями.Але мої неймовірні одногрупники, виявляється, теж вирішили мене привітати.
Сказати, що у мене прекрасна група - це нічого не сказати. Навіть слів ідеальні, найчудовіші, шикарні і офігенні буде замало. У цих 24-рьох людях зібралося добро з усього світу. Адже ці люди здійснили два моїх заповітні бажання: вони подарували мені великого плюшевого ведмедика і банку арахісового масла)
Я ледве з тим пакетом доїхала додому) по дорозі якийсь чоловік зпитав, від кого ведмідь, і коли я сказала, що від групи, недовірливо глянуввши на мене, сказав "хороша група". Після моїх слів "ага, найкраща", його недовіра збільшилася вдвічі:D
Тепер у мене вдома живе Пруг:)
Брат був йому неймовірно щасливий)
Уже другий день не випускаю його з рук - навіть зараз з ним сиджу:)
 

Не відходжу від традиції чорно-білого фото) Тепер папунька)

Мірками людяності

Як Туреччина біженців приймає

Поки провідні країни Європи ніяк не можуть поділити між собою пів мільйона сирійських біженців, Туреччина прихистила вже понад 2,5 мільйони. Незважаючи на велику кількість мігрантів, жителі Туреччини налаштовані досить по-добросусідському, і це доводять слова мешканця країни Іупа Тункбілека.

-         Де живуть біженці?

Наш ковёр - цветочная поляна,
Наши стены - сосны-великаны,
Наша крыша - небо голубое…

Наскільки мені відомо, вони живуть у спеціальних таборах, але, окрім того, у містах. Наприклад, сусіди моєї мами - сім’я сирійських біженців. Тож із розселенням усе добре.

-         Яке ставлення до мігрантів у Туреччині?

 Ночь пройдёт наступит утро ясное,

Знаю, счастье нас с тобой ждёт.

Ночь пройдёт, пройдёт пора ненастная…

Солнце взойдёт…

Ми нормально до цього ставимось. Вони наші сусіди, що втікають від війни. І зараз вони наші гості. Окрім того, ми сповідуємо одну релігію, що дуже важливо. Ми їм допомагаємо: ділимося їжею, одягом, усім, чим можемо. Наприклад, мій брат переїхав у новий будинок, а старий віддав сирійській родині.

Однак деякі сирійці, як і люди будь-якої іншої національності, можуть бути агресивними: угруповуватися, створювати банди , загалом, не дуже гарно себе поводити.

Тож ми не маємо класифікувати їх як сирійців чи турків, а виключно як хороших, або ж нехороших людей.

-         А де працюють біженці?

Как лев
Сражаюсь в драке!
Тружусь я
как пчела!

Спочатку ми називали їх «відвідувачами», тож ні про яку роботу мова йти не могла, оскільки після закінчення війни, вони повинні були повернутися додому. Проте війна зайняла більше часу, ніж очікувалося… Тож зараз їм необхідна освіта і робота.

Якщо у них є паспорт, то вони можуть десь працевлаштуватися.

Звичайно, люди стурбовані, що це впливатиме на турецький народ, адже в Туреччині і так багато безробітних.

Через низький рівень освіти, сирійці не можуть бути вчителями чи інженерами, однак зазвичай вони виконують роботу, що вимагає менше знань і умінь.

-         Чому Європа, з набагато меншою кількістю мігрантів відмовляється приймати їх?

Нам лижут пятки языки костра.
Ну от чего не любят недотроги
Работников ножа и топора -
Романтиков с большой дороги?…

Європа боїться зміни соціальної рівноваги. Я думаю, що Європа більш радикально налаштована до мігрантів, ніж Туреччина. Вони зазнають великих фінансових збитків від їх утримання.

Забезпечення біженців вартує Туреччині майже 10 мільярдів доларів. Деякі країни допомогли нам фінансами, але грошей, як і раніше, не вистачає.

Задаюсь лише одним питанням:  а якщо б ці люди були освічені християни з високим рівнем життя, як би тоді реагувала Європа? Чи прийняла б їх?

Також у Європі є багато радикально налаштованих людей до ісламу.

Думаю, що вони воліють не мати мусульман на їх території….

Я пам'ятаю, Німеччина навіть хотіла залишити у Туреччині майже всіх біженців, а до себе взяти лише «найкращих»: з хорошою освітою, кращою дієздатністю, вищим культурним рівнем і тому подібне.

Це дійсно смішно ...

-         Чи достатньо грошей було виділено Брюсселем на біженців?

У него деньжонок много!
А я денежки люблю!

На рахунок грошей, насправді, цього не досить, адже ми говоримо про мільйони людей.

Хех, кількість біженців у нас, певно, як населення Данії і Норвегії разом узяті. Я, звісно, жартую, однак переселенців на вулицях справді дуже багато.

Коли навколо темрява

Враження

Як живуть люди з обмеженими можливостями

 «Коли навколо темно, ти сам починаєш вигадувати кольори», - з таких слів почалася лекція в Інституті журналістики, присвячена життю незрячих.

Заплющ очі – дивися серцем.

Головною героїнею відео, яке показала студентам, виконавчий директор Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка інвалідів – УСІ» Оксана Потимко стала п’ятикласниця Ангеліна Неволько – єдина в Україні сліпа дитина, яка навчається у звичайній школі. Від природи незряча, покинута біологічними батьками, дівчинка знайшла любов і турботу в прийомній сім’ї. Вона навчається у звичайній школі і уміє радіти життю, певно, більше ніж ми, здорові люди.

Як виглядає зелене яблуко вона, звісно, не знає, однак безпомилково може визначити колір весняного вітру, дружнього сміху або ж співу пташок.

Здорова людина завжди шукає сотні причин, чому вона не може щось зробити,  той час як людина з вадами  - тисячі, чому вона це зробить.

Ми вважаємо, що катання на велосипеді з заплющеними очима неможливе, адже не видно дороги, важко тримати координацію.

«Але ж ти чуєш кроки перехожих, відчуваєш кермо і твердість дороги під колесами» - переконує Ангеліна, катаючись. І це справді надихає.

«А ось  намалювала рибку» - вихваляється дівчинка. І це справді рибка. Малюнок цієї дівчинки не відрізнити від малюнка будь-якої іншої зрячої дитини.

Згадується слоган фільму «Поводир» - «заплющ очі і дивися серцем», так, Ангеліна дивиться на світ своїм великим дитячим серцем.

Наблизитися до незрячих.

Чи можна зрозуміти, як живуть такі люди? Мабуть, ні. Проте, студентам дозволили трохи наблизитися до їх проблеми. Охочим одягли на очі пов'язки і задали спробувати на дотик зрозуміти, що за фігура вибита на папері.

Це досить складно. Адже коли відключаються рецептори зору, чомусь логічне мислення відключається автоматично теж.

Перед тим, як одягнути пов'язки, студентам показали відео, як орієнтуватися в тих картинках. На відео показали, що спочатку необхідно на папері знайти вибиту букву, з якої починається слово, яке зображено на малюнку, а уже потім нащупувати картинку. Із чотирьох людей так зробила лише одна дівчина, усі ж інші в паніці намагалися знайти обриси малюнка.

Коли ти бачиш лише темряву руки стають очима, а доторки – зором. Через дві хвилини мозок нарешті усвідомлює, що рецептори зору не працюють, ще через п'ять тактильні відчуття загострюються, і лише ще через декілька хвилин мозок починає розпізнавати сигнали від рук. Але це справді важко і страшно.

Чому зрячі не бачать сліпих?

Незрячі люди живуть серед нас і їх багато. За даними офтальмолога Міністерства охорони здоров’я України Сергія Рикова, в Україні понад 50 тисяч людей із вадами зору, і понад 10 тисяч – це діти. Однак, точних даних про кількість незрячих в Україні не повідомляє жодне міністерство чи соціальне відомство. Тож тих, хто має серйозні порушення зору, в Україні може бути від 70 тисяч до 100 тисяч.

Але якщо їх так багато, то чому ми, зрячі, їх не бачимо? Бо країна їх ігнорує. Що у нас зроблено для людей, з обмеженими можливостями? Де-не-де поставили світлофори з звуковим супроводом? Та чи цього досить?

В Україні нараховується лише 6 спеціальних шкіл-інтернатів для сліпих дітей і 28 спецшкіл-інтернатів для слабозорих дітей. 6 шкіл на 10 тисяч дітей з обмеженими можливостями.

Вирішення проблеми.

 Звісно, сліпі діти розвивалися б швидше, якщо б навчалися поруч зі здоровими учнями. Однак у школах немає книг зі шрифтом Брайля.

«Друк шрифтом Брайля є шалено дорогим. Це буквально золоті книжки. При цьому друкувати підручники має право тільки Міністерство освіти. Ми тут, на жаль, ніяк не можемо «вклинитися». – розповідає Оксана Потимко.

Для полегшення читання книжок ВГО «УСІ» почали працювати над створенням «дейзі»-бібліотеки, про яку розповіла на зустрічі директор спілки інвалідів:

«Розуміючи, що друк шрифтом Брайля є шалено дорогим і що Ресурсний центр не зможе забезпечити підручниками всю Україну, ми пішли іншим шляхом. Минулого року ми почали створювати першу українську «дейзі»-бібліотеку у співпраці зі шведською академією «Свефі». «Дейзі»-книжка – це звичайна озвучена книжка. Але від книжки у форматі mp3 вона відрізняється кількома дуже важливими функціями.

Передовсім це швидкий пошук потрібного елементу видання: дитина, натиснувши кілька клавіш, може знайти те, що їй потрібно – сторінку, параграф, розділ, примітку, завдання будь-який елемент».

Про те, що незрячі дітки можуть рости і розвиватися поруч зі здоровими, доводить Ангеліна Неволько. Нам лише необхідно оточити їх турботою і розумінням. Тож, якщо докласти певних зусиль, таким дітям можна забезпечити щасливе дитинство і повноцінне життя.

Щойно мій Платошка упав зі сходів. Це був один з найбільших страхів, які я коли-небудь переживала. Страх прийшов уже після того, як він сказав, що все нормально. Заплакати він не зміг через те, що побачив маму. яка в істериці підбігла до нього. Здається, мама злякалася більше, тож він, як справжній чоловік став, заспокоювати її, забувши про біль.
Ступінь його переляку видавали не слова, а поведінка. Він мовчав і трусився. Його трясло настільки, що він не міг нормально взяти виделку в руки.
Це була мовчазна сцена, потім ми з татом намагалися піджартовувати, щоб трохи розрядити атмосферу - не вийшло...
На щастя, слава Господу, усе обійшлося лише двома синцями і ранками на колінах. Ноги-руки не поламав.
А тепер про страх усвідомлення. Падав він з висти приблизно 3-х метрів, а в руках була спиця (мама там цяцьку якусь йому в школу в"язала) і ножиці. Гострі предмети в руках у дитини, яка падає...
Коли він "скотився" зі сходів, до предметів, що випали у нього з рук ніхто не торкнувся. Тато встав із-за столу, знайшов клейку стрічку і кинув на сходи - яскравий натяк, який не потрібно пояснювати. Тепер ми, нарешті, її точно наклеїмо, адже це вже не перше падіння з цих сходів - і я, і тато, і, навіть, сестра двоюрідна (якось до нас в гості приїжджала) уже встигли відчути "м"які дотики" східців по наших спинах. Мамунька жартувала "ось коли я впаду, тоді і наклеїмо". Але вона не впала, натомість Платошка став останнім доказом.
Потім уже я забрала ножиці і сховала подалі від очей.

Яка мораль?
Робіть необхідну роботу вчасно - не відкладайте до "ну ще однієї травми".

насичений день

Як написати два модулі і залишитися повною сил і енергії? Вступити в Інститут журналістики)
Єдиний мінус, потрібно навчити себе лягати спати раніше, хоча , з нашим розкладом це трохи складно.
Отож,день у мене  почався о восьмій ранку, спала довго, бо пізно в ліжко пішла. Зробила трохи завдань і почала збиратися на Подол . Пару нашу викладач з 14:10 переніс на 11:50,, тож у цей час потрібно було бути на подолі в студії бітіві,  а не в інституті . Там ми мали досить цікаву лекцію з Ігорем Рокладаєм :(гугл допоможе знайти інформацію про нього). Окрім активної громадської діяльності, він ще займається реанімаційним пакетом реформ. А говорили ми з ним про...журналістику. А потім здавали модуль. Прямо в студії. В прямому ефірі. Але то було цікаво , певно, один з найкращих модулів, що у мене були.
Після лекції поспішили в інститут , а він на Мельникова. Там був іще один модуль, на якому ми голосували, чи потрібно писати його саме сьогодні . Більшість проголосували за, двоє утрималось, тож за 20 хвилин до кінця пари, бо перед цим пару вели, ми закрили другий модуль.
Потім мала поїхати на Перший, однак , через те , що затрималась, домовилась на завтра.
А ще сьогодні отримала перші гроші за журналістський матеріал) приємно було:)
Ось такий от деньок

Коли не можеш бути собою

Мабуть, кожна дівчина писала,  я не така, як мене знають, або ж, мене справжню не знає ніхто.
Ось і я про це напишу. Але, насправді, я вже і сама починаю забувати про те, яка ж  справжня. Це дуже дивне відчуття, коли навіть найрідніші не знають хто вона така. А я ж просто маленька беззахисна дівчинка, яка одягає маску дорослої...Просто так вийшло, що все життя я спілкуюсь зі старшими.
Отож. усе почалося з 2003 року, коли мені виповнилося 5, тоді я пішла в школу. Здавалося б один рік, невелика різниця, однак...
Коли усі діти вже спокійно сиділи за партами, мені ще хотілося погратися, походити, але ж ні, шкільна парта і суворі правила. Звісно, на мою успішність це ніяк не повпливало, бо те, що ми в першому класі вчили, я знала ще з чотирьох років.
Наступний етап - перехідний вік. Коли у всіх діток почався перехідний вік, мені все ще хотілося ляльками гратися. Але всі дорослішають, отже, геть іграшки - дивись, як твої однокласники поводяться і повторюй. А перехідний вік у мене настав пізно... Тож кілька років боролася з собою, намагаючись знищити у собі любов до дитячих забавок.
Черговий етап - період закоханості. Усі ж уже почали дорослішати, а отже настав час першого кохання. Ех...звички гратися в іграшки я себе звісно позбавила, але ж не могла я змусити себе закохатися в хлопця, коли я просто ще дружити з усіма хочу. І от, коли дійшла черга до мене, і в мене закохався хлопчик, я просто...втекла. Як він не приділяв мені увагу: і квіти, і подарунки, і компліменти - все марно...бідолаха. А коли вік закоханості настав у мене, тоді усі мої друзі вже це переросли. Тож. Роксоланко, і ти припиняй, нічого тут про любов думати.
Далі усі почали заводити типу серйозні стосунки, а я, ех...а у мене якраз настав той вік, коли закоханість перестала мене цікавити.
Нарешті школа закінчилась, вступила в інститут, і якось різко різниця у віці (а деяким моїм одногрупникам було вже по 20 років, коли мені лише 16 було) стерлася. Я якось навіть не помітила. Просто у нас у всіх був, та і зараз є, спільний інтерес - навчання. Насправді, мені дуже пощастило з колективом - вони просто чудові. Ні, я не виросла, просто я майже знищила у собі ту маленьку дівчинку. Я звикла до того, що потрібно поводитись відповідно. Навіть, коли через певні дії моїх знайомих всередині я бунтую, я посміхаюсь - це їх вік, і я теж так маю поводитись. Коли дівчата або й хлопці розповідають про їх ночі, я посміхаюсь - це їх вік. Їх, а тепер уже і мій, вік. Я не хочу говорити про інтим, не хочу про нього слухати, та, навіть, мати його не хочу - маленька я ще, але слухаю і говорю, бо існую в старшому колективі. Парадокс у тому, що зі своїми однолітками теж спілкуватись не можу, якіс вони такі...маленькі. Вони для мене, як я зі своїми думками для 20-річних:)
 Але інколи та маленька дівчинка прокидається в мені, і тоді я пишу ось такі записи.  

Вірш про Дмитра Павличка

Поету

Він тихо схилить голову на руки –

Стомився…дні зараз не легкі,

І тяжко терпить з нами усі муки –

Поет…він створює рядки дзвінкі.

У них він виливає біль, страждання –

Все наболіле, що не дасть заснуть.

Бути поетом – це випробування,

Але поет не може ним не буть.

Все стихло, вже не чути шум трамваїв,

Навіть машини стихли під вікном.

Дмитро Васильович, присівши на дивані

Схиливши голову, побачив сон.

У сні йому приснилася матуся,

Що ніжно каже: «Дмитрику, синок»,

А ще он та турботлива Настуся,

Що в навчаннЯ допомогла зробити крок.

Прийшли також брати: Петро й Микола,

І всі такі веселі, осяйні.

Там тато порається ще біля стодола,

Морга матусі, що стоїть в вікні.

Аж раптом десь з’явилося гестапо.

Що це? Куди Петра повЕли ці кати?

Кричить маленький Дмитрик: «Тато, брата…»

Та пізно, не врятують вже його брати…

Потім, навчаючись у Коломиї,

Дмитро знайшов той проклятий листок.

«Розстріляний»…Лежить в братській могилі.

Спочив…Закінчився його життєвий строк.

Щось гримнуло – прокинувся поет,

Побігли сльози по щоках так рясно.

Обтер їх – написав памфлет,

Про те, що не було все так прекрасно.

За думку власну – відразу в буцегарню,

За слово – розстріляють та й усе.

І відберуть копІйчину останню,

Правду ж сховають під красненьке слівце.

Ось так жили, і жити будем далі,

Якщо, нарешті, не піднімемось з колін.

То що запишемо ми на життя скрижалі:

Про мужніх козаків чи про рабів загін?    

Минулорічні спогади (історія життя Дмитра Павличка з його ж слів)

Поезія завжди була потрібна людині. Але в наш час, коли на планеті то тут то там загорається полум’я війни, коли океани покриваються нафтовою корою, а душі - пліснявою (…) – вона просто необхідна.

Д. Павличко 1978

26 (2014 р.) листопада в інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка завітав відомий поет, літературний критик і громадсько-політичний діяч Дмитро Васильович Павличко. Він поділився зі студентами своїми спогадами, розповів про життєвий і творчий шлях Дмитрика, який згодом став видатний Дмитром Павличком. Зустріч проходила в спокійній дружній обстановці, адже як казав Дмитро Васильович: «Взаємини письменника і читача повинні будуватися на довір’ї з обох боків».

Перед початком конференції поет зачитав свій новий вірш «Перемога», рядки якого були наскрізь пронизані болем за Україну і закликами підніматися з колін. Окрім біографії Дмитра Павличка, студенти також почули деякі цікаві факти про долю його рідних.

Дмитро Васильович народився 28 вересня 1929 року у с. Стопчатів Косівського району у селянській родині. Батько працював в Австрійській армії пуцером¹. У 1917 році потрапив у полон. Після звільнення наймається служити до пана в Деміївці, та вже в 1918 році їде через фронт додому. Доля грає з ним злий жарт – Василя Павличка знову мобілізовують в австрійську армію. Крутим поворотом у долі батька майбутнього поета став, здавалося б, незначний випадок. Якось, обідаючи в їдальні, Василь Павличко знаходить у супі хробака. Його обуренню не було меж. Хіба можна військових годувати, як свиней? Він встав і вилив тарілку з супом на кухаря. Після цього його арештовують і засуджують до розстрілу. У Львівській в’язниці, куди його перевезли, на щастя, працював його знайомий Юрій Скрит, який і допоміг Василю Павличку звільнитися.

Доля братів Дмитра теж не була легкою. 16 січня 1944 року Петра заарештували за націоналізм гестапівці. Дмитро Павличко в той час навчався в Коломиї, де і побачив список розстріляних. І який жах заполонив тоді 15-річного Дмитрика, коли серед розстріляних він побачив ім’я Петро Павличко.

Старший брат Микола був учасником УПА, він навіть видав книгу «Моя діяльність в УПА». Але доля не була ласкавою до нього – Микола захворів на поліомієліт. Через хворобу втратив ліву руку.

У 44 роки Дмитро Васильович вирішив піти слідами брата і, незважаючи на заборони рідних, записується в лави повстанців. В УПА поет пише поему «Сотенний спартан» і вірш «Гамалія».

Дмитро Васильович був старанним учнем, мав в атестаті лише одну четвірку і ту лише через те, що не вступав у комсомол. Вступав у Київський університет, однак там його не прийняли через те, що був із Заходу. Втім, за допомогою Анастасії Коризнівської все-таки вступає на філософію. А у Львові письменника приймають на історичний факультет. І Дмитро Васильович обирає другий ВНЗ.

Від осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув'язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у належності до УПА.

Але, незважаючи на складні обставини, він у 1953 р. закінчує історичний факультет Львівського університету.

Навчання в університеті письменнику давалося легко, а от відносини з викладачами, через його патріотизм, були досить прохолодними. Є декілька яскравих прикладів. Дмитро мав прийти здавати екзамен у професора Михайла Рудницького, але той відмовився слухати учня через те, що він хотів здавати екзамен українською. Лише завдяки клопотанню завідувача кафедри Михайла Возняка Дмитру Павличку таки ставлять «зараховано».

Через вияви патріотизму Павличка, лихо спіткало також і ректора Львівського національного університету.

1963 року Євгенія Лазаренка звільняють з його посади, через те, що той дозволяв Павличку висловлювати націоналістичні погляди. Основною причиною був вірш Дмитра Васильовича про Євгенія Костянтиновича, у якому поет написав про нього як про націоналіста.

Одного разу, сидячи на лекції, Дмитро Васильович попросив викладача розповідати матеріал українською, за що ледве не був виключений з університету за націоналізм. У ті часи висловлювати свої думки, що не співпадали з поглядами влади, було небезпечно, тож, як не прикро, Дмитро Павличко ховає свій патріотизм і починає писати прорадянські вірші. Саме вірш про Леніна дозволив поету продовжити навчання в університеті. Він прислухався до слів Максима Рильського: «Ти не повинен діяти так, як ми. Не забувай про Україну, але за прояви націоналізму тебе не чекає нічого, крім в’язниці.»

Наближався визначний 1991 рік. Рік проголошення незалежності України. 22 серпня було зібрано президію, на якій проголосили: «Беремо під командування Верховної ради всі військові частини і проголошуємо незалежність України.»

«За» проголосували 346 депутатів і 24 серпня 1991 року наша держава стала незалежною.

В подальшому Дмитро Васильович не покинув активної громадської діяльності. З жовтня 1995 до травня 1998 року Павличко був обраний Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці.

Павличко був також Послом України в Республіці Польща в період з весни 1999 року по лютий 2002 року. Завдяки його клопотанню в центрі Варшави за півкілометра від знаменитих Варшавських Лазенок в березні 2002 року було споруджено пам'ятник Тарасу Шевченку.

Творчий доробок письменника важко перерахувати, адже арсенал його творів, виступів, статей дуже великий. Але, щоб досягти визнання, письменнику довелось проти тернистий шлях, сповнений невдач і розчарувань. Однак він не опустив руки і продовжив писати, щоб відлуння історії змогли почути і ми – майбутнє покоління.           

Шапочка)

Серія чудових сніжних фотографій - дякую фотографу;)

Найкраща мама на світі:)

Лише не народись вродливим

(На замітку: це не "рожеві соплі" покинутої дівчинки - у мене все добре)

У кожної людини є свої страхи. Мій панічний страх - бути зрадженою...

Матуся завжди каже "чоловік, коли він трохи гарніший від мавпи, уже прекрасний", і хоч як би це смішно не звучало, я не можу з цим не погодитись. Чому? Бо з гарними чоловіками дуже складно. Знову ж таки, чому? Є дві причини, і перша з них це жінки. 

На привабливих чоловіків завжди звертають увагу: незнайомки усміхаються їм в метро, маршрутці, просто на вулиці. На роботі чи на навчанні знайомі завжди допомагають їм. Від однієї їх посмішки розтають жіночі серця. На красивих жінки просто "вішаються" - і це не новина. А чоловік, яким би примірним не був, любить увагу. Тож коли жінка фліртує з ним, допомагає, піклується про нього, він з радістю приймає від неї ці знаки уваги, і байдуже, є у нього дівчина/дружина чи ні. Навіть маючи кохану, він піддасться на чари іншої і зрадить, якщо не з першого, то з другого чи третього разу. А у жінок природа така - поки не отримає свого - не заспокоїться. Ось так і живемо: одна спокушає, інший спокушається...

Друга причина: красиві чоловіки люблять себе, і жінці доводиться його любити щонайменше, як він сам себе. Уже не він говорить компліменти своїй обраниці, а їй доводиться виконувати цю роль. Якщо ж він не отримуватиме достатньо захоплення від своєї дівчини/жінки, знайде іншу, таку-собі "мамочку", яка буде усюсюкатись з ним, як з дитиною. І знову це страшне слово "зрада".

Тому боюсь я гарних хлопців. Ох, дівчатка, не закохуйтесь у вродливих...

На підтвердження своїх думок, знайшла ось такий віршик:)

Не люби парней красивых 
И не спрашивай: "Ты чей?" 
Все красивые ребята 
Из породы сволочей!

Привіт щоденнику, дні були дуже складними. тож нічого не писала, зараз, наче, повертаюсь, але не знаю, чи на довго...