Навіть не знаю, що написати про сьогодні. Боїмося грипу, тож сидимо всі дружно вдома. От.
Щоправда я таки відпрошуюсь десь трохи вийти. Сьогодні виїхала в Київ, поїхала в гуртожиток КНУБіА, познайомилася з хорошими хлопцями, привезла їм "шарлотку". Такої щирої радості і вдячності я вже давно не бачила, так приємно було) Один з хлопців, навіть, із собою в дорогу забрав.
Хіх, тато люстру повісив у мене в кімнаті. Розвеселила фраза: "Вік (мамунька), іди подивись, як 10 тисяч горить"))
Ну от наче і все. Нудно. На Перший не пускають - грип:(
ось так і живем:)

Брат фотографує (продовження)

Платон. 8 років. Фото в мануальному (ручному) режимі. 
Урок 2: Портрет. Фотошоп.
Вивчив: Крупний план, базові інструменти фотошопа
(за веселку на фото довго билися, але таке бачення автора:))

Вчу брата фотографії

Платон. 8 років. Фото в мануальному (ручному) режимі. Урок 1: Перспектива. Комозиція
Вивчив: центр фото повинен співпадати з центральним об'єктом, налаштування витримки і ISO, фронтальну/діагональну композицію, тональну/лінійну перспективу

23 січня їздили в Одесу на день народження до маминої рідної сестри. Наступного дня відсвяткували день народження її чоловіка:) свій ювілей Аллочка влаштувала в ресторані, але запис мій не про це.
Для початку дорога. Їхати було трохи складнувато: сніг, ожеледиця... Однак нічого, якось добралися.
Найбільшою радістю для мене було знайомство з родичами. Майже у 18 років я дізналася, що у мами є двоюрідні брат і сестра. Познайомилася і з ними, і з їх батьками, і з нашим майбутнім родичем - нареченим кузини:)
Як завжди, мій племінничок Давід не відходив від мене, тож "дутя, дутя" (доця) було чутно упродовж усього свята.
Чому доця? Бо, як каже моя двоюрідна сестра, я спільна доця:) окрім моїх батьків, мене так називають мамина сестра з чоловіком, моя сестра і її чоловік, ну  дітки її Діма і Давід теж. Щоправда, Дімкі вже 16, тож уже по імені звертається:) а років до 12 так точно доцею називав.
Просто коли він був маленьким, намагався вимовити "Роксолана", однак виходило "Рахакака":) тому він кинув ці невдалі спроби - і з тих пір я доця)
Найбільше на дні народженні мені запам"яталася фраза однієї із запрошених: "Роксолана, хватит жрать. Танцевать пошли". Блін, я розумі, що у мене хороший аетит, але такої фрази я могла очікувати від будь-кого, але не від жінки, яка разів у п"ять ширша за мене, має дуже хороший апетит і поки я увесь час танцювала, сиділа за столом.
Я то хоч витанцювала все, що з"їла. Ну сміялися з мене потім довго:)
Ось така сімеєчка у мене:)

У Жмеринку через Бердичів, або моя подорож до Львова

ДЕНЬ 1

Збираємось у подорож

Мій сон порушив звук будильника. На годиннику 6:30 - час прокидатись. Як завжди, перевіряю електронну пошту. Хочеться заплющити очі і ще трішки подрімати, але Гоша - мій папуга - не дає сну поглинути мою свідомість. Він своєю піснею ніби нагадує: "Тебе чекає Львів". Тож я встаю і йду вмиватись. У подорож ми їдемо сім'єю: батьки, брат, я - і всі одночасно починають збирати речі:

- Агов, хто у ванній кімнаті?

- Я тут, скоро вийду.

- Мамо, ти вже попрасувала речі? Дошка вільна?

- Ще ні, ти мала звечора зібратись...

Гуп...гуп...гуп

По сходах біжить восьмирічний брат.

- Мамо, а можна я з собою ракетку візьму?

- Ну і де ти нею гратися будеш? Візьми краще книжку.

- Ну ма-а-а. А я все-одно візьму

- Та бери вже...

Голос тата:

- То ми вже з маршрутом визначились?

І так увесь ранок.

Нарешті зібрались. Так, світло, вода, газ - усе вимкнули.

Фух. Сіли в машину, завелись. Ну, з Богом.

Пошуки готелю

По дорозі намагаємося забронювати номер у одному з готелів Львова. Усе марно, виявляється, вони ще за місяць замовлені.

Змінюємо плани: цю ніч заночуємо в Рогатині. Бронюємо кімнату в готелі "Еліт центр". Вона нам обійшлась у 200 грн., для порівняння, у Львові ціна за номер більше 1000 грн.

У скло барабанить дощ, в машині грає музика - сімейна ідилія. У такі моменти ти розумієш, наскільки ти щаслива людина і як добре, коли поруч з тобою найрідніші...

Олеський замок

Перша зупинка: с. Олесько. Перед нами височіє Олеський замок. Вийшовши на вулицю ми зрозуміли, що втома від 5-годинної подорожі вмить пройшла.

Олеський замок — пам’ятка архітектури та історії XIII–XVIII століття, розташований у смт Олесько, Буського району Львівської області. Один із найдавніших в Україні замків, імовірно, побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича на плато пагорба, який височить серед заплави р. Ліберція.       

Моросить дощ, на землю спустився туман. Ми ніби потрапили у середньовіччя. Погода анітрохи не псує прогулянку, навпаки, створює ще більшу атмосферність.

У замку можна спуститись в підземелля на виставку експонатів середньовічних катувань. Ціна для дорослих 10 грн., для школярів - 5. За додаткову плату (10 грн.) можна робити фото. Наступна виставка - історія Олеського замку: від середньовіччя до сучасності. Ціна: 20 грн. для дорослих, 10 для студентів і 5 для школярів. Попередньо можна замовити екскурсію для групи.

Попрощавшись із Олеськами, їдемо дивитись на Підгорецький замок, що за 10 км.

Пригода в Підгірцях

На жаль, приїхали запізно, адже о 16:00 його зачиняють. Охоронець навідріз відмовився нас пускати, але після довгих благань ми почули такі солодкі для нас слова: "За чорною машиною ліворуч чорний вихід. Тільки тихо"

Обережно пробираючись, ми нарешті побачили в заборі маленькі двері. Обернувшись по сторонах, тихенько прочинили їх. Заходимо по-одному, щоб нас ніхто не помітив. Зачиняємо за собою двері. Хвиля блаженної насолоди: ми це зробили! В обличчя б'є дощ, по доріжці розмірено повзуть равлики, розміром з долоню, здається, ніби вони тут господарі. Навколо дерева, що потонули в тумані, а перед нами велично височіє Підгорецький замок.

Підгорецький замок - один з найкращих у Європі зразків поєднання ренесансного палацу з бастіонними укріпленнями. Палац називали "польським Версалем"...

Мурований замок заснував у 1635 р. коронний гетьман Станіслав Конецпольський на місці давніших укріплень, що належали родині Підгорецьких.

Саме цю споруду зробили Лувром, коли знімали усім відомий пригодницький фільм «Д'Артаньян і три мушкетери». Тут проходили різні частини "Марлезонського балету" і саме сюди Д'Артаньян привіз підвіски від герцога Бекінгема.

Наша цікавість змушує нас зайти всередину, однак дорогу нам заступає охоронець і історія повторюється знову:

- Впустіть нас, будь ласка.

- Ні, вже зачинено.

- Ну дозвольте, ми швиденько.

- Не можу. Не дозволено.

- Та будьте ж людиною, з самого Києва до вас їхали.

- Ну заходьте вже, тільки дуже швидко.

І знову щастя від нашої маленької перемоги. Ми пройшлись по сходах, де ходив Д'артаньян, погуляли в дворі. Красно подякувавши охоронцю, ще трохи помилувалися околицями і вийшовши, знову ж таки чорним виходом, вирушили далі.

Готель «Еліт центр»

На сьогодні вже досить: їдемо у Рогатин. Хоч знаходиться він за 90 км., через нерівний асфальт, а точніше, щебінь із вставками асфальту, їхати довелося 2 години.

Готель "Еліт центр" гостинно зустрів нас...ремонтом. Потім добрі люди підказали, що вхід знаходиться з іншої сторони. Нам на вибір запропонували 2 номера. Уподобавши один з них, вирішили заселитися, однак з сумом зрозуміли, що нам не вистачає одного ліжка. Слізно попросивши працівницю готелю дозволити нам перенести ліжко з сусіднього номера, ми отримали дозвіл, але за умови, що зранку ми його повернемо на законне місце, щоб у дівчини потім не було неприємностей.

Номер виявився дуже хорошим: світлий, теплий, зі зручностями і телевізором. До речі, у готелі є вільний w-fi. Залишивши речі, ідемо вечеряти. На вибір є піцерія, бар і ресторан. Заходимо в ресторан. Оформлений дуже гарно, на скатертинах жодної плямки. Кухня непогана, щоправда кухарка певно була закохана, тож страви посолила щедро. Загалом, ціни дуже демократичні. Приміром, печеня по-гуцульськи коштує 35 грн., а салат "Рогатинський" - 24. Повечерявши, ідемо в номер. Щасливі, засинаємо в очікуванні наступного дня.

ДЕНЬ 2

Прощання з готелем. Грязьовий вулкан. Соляна криниця.

На жаль, і ресторан, і піцерія, і бар відчиняються об 11:00, тож поснідати нам не вдалося, однак дівчина з рецепшину о 8 ранку принесла нам в номер чай, що дуже приємно здивувало. Загалом готель "Еліт центр" залишив приємні враження. Єдиним мінусом був неприємний запах у вбиральні.

Виїхавши з готелю, ми попрямували у с. Старуня подивитись на диво природи - грязьовий вулкан.

Старуня – геологічна пам’ятка природи, розміщена на площі 60 га, її ще називають «Диво–Старуня». На території села знайдено 17 давніх людськихпоселень VІІ-V тисячоліть до н.е. Окрім цього, тут знаходиться єдиний  і унікальний у світі грязьовий вулкан. З’явився він у 1977 році після землетрусу в Румунії. Висота конусу на той час сягала 3 метрів, а грязеві потоки, до складу яких входила нафта і озокерит, розтеклися на 50-60 метрів. Вулкан діє з різною інтенсивністю та періодичністю.

З 20-х років минулого століття на місці старої бурової «Надія» палає газовий вогонь.

Після такої собі прогулянки ми всі були у "чорному золоті", тож збираючись у Старуню варто одягнути одяг, який буде не шкода потім викинути.

Недалеко від грязьового вулкану є ще одне диво природи - колодязь із 70% вмістом солі у воді. Найцікавіше, що навколо криниці розлилася прісна вода, у якій вирує життя. Відповідь на питання як кринична вода не змішується із навколишньою ми так і не змогли знайти.

Старунській криниці уже понад 250 років. Концентрація солі у воді складає 70%. У такому розчині наші предки зберігали м'ясо та рибу. За переказами старожилів, сіль, вироблена на місцевих солеварнях ,забезпечувала не тільки потреби населення даного регіону, а й була предметом обміну і торгівлі ще в ІХ-ХІІІ ст.

Для наочності вирішили спробувати воду. Справді: така солона, аж гірка. Тож вживати не рекомендуємо.

Раптова поїздка у Карпати

Попрощавшись із красотами с. Старуня, вирушаємо в Моршин, оздоровитись цілющою водою. Поки прогулювались і набирали воду зрозуміли, що їхати до Львова уже пізно, тож розвертаємо машину і їдемо в Карпати. Коли ми приїхали у с. Гребінь, побачили, що усі бази відпочинку зайняті. На гори спустилася ніч, стало прохолодно. Ми одні серед гір і дерев, без житла і зв'язку з цивілізацією. Їдемо прямо, аж раптом помічаємо вже трохи "поїдену" іржею вивіску "Житло. Сауна" і номер телефону. Намагаємось знайти мобільний зв'язок. Телефонуємо, пояснюємо ситуацію, і чуємо у слухавці такий рідний і приємний голос: «Так, під'їжджайте, ще кімната є».

Пан Микола (госпродар будинку) гостинно нас зустрів і показав наші апартаменти.

У домі сидіти не хотілось, тож пішли оглядати місцевість. Велич гір, спів птахів, чисте гірське повітря і шум гірської річки поєднує людину з природою і водночас зближує найрідніших. Тільки тут, серед дикої природи Карпат, ти розумієш, що людина - це маленька, непомітна комаха, яка літає у нескінченних просторах космосу повільно проживаючи свій вік.

Після роздумів повертаємося в номер. Утома дається в знаки, тож полягавши на ліжка, ми потонули уві сні.

ДЕНЬ 3

Кінець подорожі

Будильник. 6 ранку. Прокидаємося і йдемо підкорювати вершини. Ох це ранкове гірське повітря... Описати словами неможливо, це потрібно відчути. Раптом згадуємо, що ми ще так і не доїхали до нашого пункту призначення, тож перевдягаємось і сідаємо в машину. Тепер нарешті у Львів. Доїхали спокійно, без пригод. Дорога зайняла 2 години. Можна видихнути. Добралися...

ВІЛ/СНІД: про те, що в школі не розповідали

Нас часто лякають вірусом імунодифіциту людини. Не знаю, як у інших школах, але наші відкриті уроки про ВІЛ/СНІД були приблизно такими: "ВІЛ - це страшно. Перостає в СНІД. Смертельна хвороба. Користуйтесь контрацептивами." Одного разу навіть хтось додумався роздавати їх. Презервативи. Дітям. Геніально.
Тож, якщо ваші семінари були такими ж, тоді, можливо, ця стаття буде вам цікавою.

Що воно таке і з чим його їдять?
Інколи чую, людина хвора на ВІЛ. Для початку ВІЛ - це не хвороба, а ВІРУС, що спричинює хворобу СНІД (синдром набутого імунодефіциту), тому бути хворим на ВІЛ не можна. ВІЛ так і розшифровується - ВІРУС імунодефіциту людини. Ми ж не кажемо, "людина, хвора на трипаносому", ми кажемо "хвора на сонну хворобу, збудником якої є трипаносома"

Чому СНІД невиліковний?
Вірус імунодефіциту вражає клітини імунної системи - лейкоцити. ВІЛ вбудовує свою РНК в ДНК клітини, заражаючи її. Простіше кажучи, лейкоцит, функція якого знищувати чужорідні тіла, "проковтує" вірус імунодефіциту, а той, замість того, щоб розчинитися, бере і вбудовує свою РНК в ДНК клітини. Тим самим перетворює остання у фабрику по виробництву вірусу.

(інформація для тих, хто цікавиться біологією, хто ні - гортайте далі) До речі, ВІЛ відноситься до підгрупи ретровірусів, це і відрізняє його від інших живих організмів. Що означає страшне слово ретровірус? Людина, яка у дев"ятому класі хоч трохи вчила біологію знає, що увесь генетичний матеріал закодований в ДНК. А у ретровірусів немає ДНК, тож інформація про їх гени знаходиться в РНК. Саме через те у них відбувається зворотня транскрипція - процес синтезу ДНК з використанням РНК як матриці. У той час як в більшості живих організмів транскрипція відбувається в іншому напрямку, а саме — з молекули ДНК синтезується РНК.

Тобто виходить, що імунна система стає ураженою, а організм - беззахисним. Теоретично, щоб позбутися ВІЛу, необхідно знищити усі лейкоцити, а отже і себе.
Саме через те, що вірус інфікує клітини, які повинні б були його знищити, ця хвороба невиліковна.
Отже, стає зрозуміло, що  сам по собі СНІД не є смертельною хворобою, але функціонування його вірусу в організмі впливає на імунну систему так, що навіть простий нежить може призвести до смерті людини.

А тепер історія: де ж узявся СНІД?
У всьому винні чоловіки!:)
До ХХ ст. такої хвороби у людей НЕ було. Взагалі. А пішла вона від мавп. 

Щоб пояснити, як саме людина заразилася, нагадаю, що ВІЛ передається через сперму і кров. Але ні, не потрібно вмикати свою яскраву фантазію, я сама усе розкажу.
Отож, якось чоловіки захотіли стати знову молодими і красивими. Тоді розумний дядя Сергій Воронов сказав "угу, окей, я попрацюю над цим і спробую щось придумати". І тут робота закипіла. У 20-х роках ХХ ст. він почав масово пересаджувати яєчка молодих баранів (ні-ні, це я не про чоловіків, а про справжніх баранів з родини бикових) старим. І, о чудо, вони справді помолодшали. Тоді він такий "ха, якщо з цими вийшло, то тепер і на людЯх спробуємо". І спробував. Але ж не будеш ти у молодого парубка яєчка відбирати - шкода таки, тому він вирішив уряти статеві залози мавп. Тут почалося: дрябленькі, лисенькі дідусі, які захотіли омолодитися, масово лягали під ніж.
Експеримент таки спрацював: в результаті справді відбулося "омолодження", покращився фізичний стан, пам"ять, психіка, волосся на лисині виросло, відновилася статева діяльність. Та щастя тривало недовго. Через кілька місяців яєчка мавп...розсмокталися. І усі мОлодці-красавці постаріли, похворіли і повмирали. Але один якийсь, якому пощастило під час операції разом з кров"ю занести ВІЛ і отримати СНІД, певно, уже встиг "справ" наробити. От і передав інфекцію якійсь особі протилежної статі. Ну а далі ланцюгова реакція - і станом на 2008 рік у світі нараховується приблизно 33,4 мільйонів людей з ВІЛом.

Чи справді СНІД невиліковний?
Поки що справді ще не вигадали терапії проти цієї хвороби. Однак теоретично вихід є.

Можливість побороти хворобу, пов’язана з рідкісною мутацією, після якої ВІЛ-інфекція не може закріпитися в людському організмі.

У 2007 році Тімоті Рей Браун став першим пацієнтом, який, як вважають, одужав від ВІЛ. Лікування від лейкемії зруйнувало його імунну систему. А потім її відновили за допомогою трансплантації стовбурових клітин від пацієнта з такою мутацією.

Змінити імунну систему пацієнта так, щоб у ній з'явилася ця захисна мутація, може допомогти генна інженерія.
Тобто необхідно в клітину вбудувати ген з мутацією, який не дасть можливості ВІЛу "прикріпити" свою РНК до ДНК лейкоцита.
Однак, до цього ще дуже далеко.

"Експеримент" вартістю в людське життя

Ніколи не любила людей. От справді. Моїх рідних це завжди лякало. Але ні, я не люблю не якихось певних осіб, а взагалі нас, людей, як клас.
Чому?
Бо сутність людська жорстока. Ми чомусь не можемо жити у мирі і злагоді, чомусь завжди наживаємо собі ворогів або недругів. Дивні ми істоти.
А детальнішу відповідь на питання "чому?" дасть фільм 2010 року Пола Шойринга "Експеримент".
Він показує, у що перетворюється людина, коли їй дати владу над іншими.
В учасників експерименту була єдина заборона - не причиняти фізичного болю, тобто жодних ударів, побоїв і тому подібне.
Однак, людина здатна набагато жахливіше знищити морально.
Група психологів вирішила провести досить цікавий експеримент. Суть його в тому, що абсолютно нормальних, психічно здорових людей помістять в тюремні умови і поділять їх на два табори: наглядачів і ув"язнених.
Результат: дізнатися, чи зміниться ставлення один до одного. І якщо зміниться, то як.
І воно таки змінилося. А от як, це краще побачити.
Фільм дуже важкий психологічно, однак чудово і наочно демонстує мою нелюбов до людських істот.
Звісно, є і хороші люди, і їх багато, однак, як клас, ми найжорстокіші з усіх живих організмів.
Я думаю, цей фільм не залишить байдужим.

Господи, прости, что мы вторглись на твою территорию

Фільм "Коматозники" - це не просто страшилка чи фантастика. Це фільм про вічноіснуючу релігію і ще таку юну науку.
Коли людина починає бавитися з тим, чим заборонено - настає відплата.
Нам дане одне життя, то яке ж ми маємо право позбавляти себе його.
У якійсь зі своїх книг, здається "Ангели і демони", Ден Браун написав "наука ще надто молода, щоб зрозуміти релігію".
Суть фільму в тому, що групка студентів-медиків вирішили заглянути в потойбіччя. Вони вводили себе в кому,а потім повертали до життя. Така забавка нагадала їм про їх гріхи.
Я можу виділити у фільмі 2 основні проблеми: наука і релігія і стосунки між людьми.
Після перегляду задала собі питання, хто ми такі, що дозволяємо собі принижувати і ображати інших?
Людська цікавість безмежна, однак є речі, яких краще не знати. Людям дане знання, що після смерті щось є далі. Той, хто вище, сказав нам це через людей, які пережили смерть, але чомусь повернулись до життя. Є гарна приказка "усьому свій час", тож, що саме знаходиться за горизонтом життя, ми дізнаємося, коли нам буде назначений строк.
Тому наука нехай дізнається, як зберегти людське життя, а про те, що після життя подбає вища сила.
Найсильнішим для мене моментом було прозріння одного з медиків, він першим знайшов прощення. Саме він, атеїст, знайшов у собі сили попросити пробачення у жінки, яку скривдив у дитинстві, і саме він виявився найбільш віруючим, це доводять його слова: "Господи, прости, что мы вторглись на твою территорию". Це були слова покаяння не лише за свої провини, а й провини науковців, та і людей у цілому.

Лікарю, а криворукість лікується?

Недарма мамочка казала, що мені до психіатра потрібно звернутися:) Від нервів стала неуважною і незграбною.
Підсумок за два дні:
Двічі ледь не угробила свій телефон. Перший раз розмовляла з подругою і мила посуд, телефон вислизнув і почав падати в раковину, де була вода? і летів він прямо на струмінь води. Я з переляку вирішила пограти у волейбол, тож, не даючи йому досягнути місця призначення, з усієї сили підбила його рукою, він, бідолаха, вимушений був змінити траєкторію польоту і з гуркотом приземлився на кухонний стіл. Мабуть, було боляче, але головне, що живий. Тож я з криками "Юль, почекай, у мене телефон упав" бігала по кухні у пошуках полотенця.
Наступного дня він знову ж таки постраждав. Поставила я його заряджатися, потім щось захотіла подивитися. беру його і...не розраховую довжини зарядного. Від різкого руху телефон вислизає з рук і починає гойдатися на натягнутому шнурі від зарядного, як на колесі огляду, а потім грохається (саме грохається, іншого слова не підберу) на підлогу.
Коли прийшла мамочка, я вирішила оповісти їй про пригоди мого нещасного "леново". При цьому в руках тримаю зарядне (а у нього USB-шнур відділяється від вилки). Ну я давай так емоційно розповідати, руками розмахувати, і тут, від чергового слова з моєї "мови жестів" вилка не витримує, відривається від шнура і летить прямо в стіну. Добре, що у вікно не попала, а то з моєю вдачею ще й скло б розбила.
А закінчився учорашній день тим, що я, миючи посуд, умудрилася розбити тарілку і порізати руку. Тарілочку було шкода набагато більше, бо то була моя особиста ще дитяча тарілка, яку мені мама з Польщі привезла.
Ось так і живу) досі дивують, як зі мною інші уживатися можуть:D

Божевільна спроба знайти людину

Це так прекрасно знаходити людей, яких не бачив уже дуже багато років, а особливо, якщо вас щось пов"язувало...
Хочу знайти одного хлопчика, ну зараз він уже парубок, але в моїй пам"яті він маленький привітний хлопчик.
Отож, познайомилися ми на базі відпочинку в Затоці. Я уже навіть не пам"ятаю, як вона називалася. Він же поселився на сусідній. А до нас на базу приходив до свого друга. Якось ми познайомилися і після цього він почав приходити до мене. Ми просто дружили - дітки:) Нам було десь по 12 років. А потім мені довелося поїхати трохи раніше, тож з моїм новим другом я навіть не встигла попрощатися.
Усе, що я знаю, це те, що його звати Рома і живе він у Києві. Він десь такого ж віку як я, чи то 17, чи 18.
Ще, пам"ятаю, він ніяк не міг поладити з моєю сестрою, вони побилися, а я потім просила, щоб вона не розповідала своїй мамі, бо боялась, що нас потім не випустять до нього гуляти. І вона таки не розповіла:)
Він назвав адресу, де живе, у якому районі, біля якої станції метро, але я не запам"ятала. А номерами так і не обмінялися.
І ось тепер, через стільки років я про нього згадала. Але у Києві 1656 хлопців з іменем Рома, і це лише "в контакі". А якщо його взагалі в соц мережах немає, або підписаний він по-іншому?
Та, не зважаючи на всю абсурдність ситуації, я хочу спробувати його знайти.
Навіщо?
Просто щоб сказати "привіт", а потім ми далі будемо жити кожен своїм окремим життям і стежки наші ніколи не перетнуться.
Ненормальна:)

Коли руки не з того місця ростуть

P. S. Тарілку було шкода більше

Коли всім на роботу, а ти ще можеш лежати в ліжку і пити чайок. Мур)

ВатнІца, або як зомбі-апокаліпсис нагрянув на мою родину

Цю свою невеличку розповідь назву "ватнІца". Поки я тут "соплі жувала" про свою депресію, із сусідньої кімнати почулася суперечка про війну і правду.
Почну з передісторії: до нас в гості із Литви приїхали папині родичі. У нас із ними досить теплі стосунки. Увесь день провели в розмовах про життя-буття. Аж ось зайшла розмова за політику. Не називатиму імен, але нехай буде тьотя А почала розповідати, як їй шкода росіян, що вони там у нас гинуть, "ой, де ж цей радянський союз", тьфу, типові фразочки бабки, що на Донбасі з плакатом "путін пАмАгі" стрибала. Спочатку розмова проводилась на трохи підвищених тонах, але коли я почула фразу "так перестаньте же вы стрелять по ним", я не витримала. Вийшла в хол. Мої нерви не витримали після чергової її ватної фрази "мне вас жалко". Я їй висловила свою думку, і про ненависть до тих виродків, і про захист своєї країни, і про небажання хоронити знайомих. Мамунька спочатку хотіла мене зупинити, але потім передумала. Я вперше почула, щоб папа на родичку "ватниця" сказав. А коли особа А порадила мені не забивати мою дитячу голову політикою, то папа їй відповів, що уже не дитина я, а повністю сформований громадянин.
Отож із її розповіді напишу диво-фразочки:
"Мне вас жалко"
"как хорошо, что Сталин нам запретил за границу ехать и мы работали на свою страну" (сама ж живе в "говно"-Європі, у Литві)
"Игорешек, успокойся"
"прекратите стрелять и отойдите"
"а где доказательства русских на Донбасе?"
"Крым вернулся на свою родину"
"Как почему мы в Литве, а не в россие? потому что там платят"
"А лучше чтобы на границе американские солдаты стояли?"
"Ну снаряд же ещё в твой дом не влетел. На него деньги нужны"
"Занимаешься своим инсулином, вот и занимайся, а не в политику лезь"
"ты еще слишком молод, чтобы понять"
"вот я не смотрю телевизор, не читаю газеты и в интернете не сижу, а у вас здесь пропаганда"
"вот прийдет новая власть, вы и им в ноги кланяться будете"
і коронна
"мне жалко и тех и других" (тільки когось більше, а когось менше)
Доказів в інтернеті про присутність рос виродків в Україні їй, певно, недостатньо було.
Папа ж сказав їй класну фразу "От через таких як ви, яким на*рати на свою країну, і ведуться війни"
Ось так нашестя зомбі дійшло і до моєї родини. А ще приїхала бабуля, яка теж висловила свою "ватяну" думку, яку наодинці без підтримки боялась нам сказати.
Ех, неочікувано, однако...
Я б написала ще багатенько подібних фраз і контраргументів, але я думаю і цього достатньо. Я вже достатньо розчарувалась.
Тож закінчу фразою свого 8-річного брата: "Як би було добре росію накрити ковпаком, і щоб росіяни не могли вийти на межі кордону". А потім він ще додав одну фразу "і бажано металевим". Звісно, потім він сказав, що просто не подумав - але ж ну і ідеї у дитини народжуються...:)

Як же інколи необхідно виливати душу. Накипіло

Привіт щоденничку. Кілька днів хотіла написати про те, як гарно відсвяткувала Різдво, учора хотіла написати смішну історію, як погуляла із родиною і знову упала на коліно, яке побила ще на Новий рік, але воно так і не зажило. Однак, повертаюся до тебе тоді, коли мені погано.
Насправді, навіть не знаю, чому на душі "коти шкребуть", не знаю, чому лежу і плачу, ех, дівчата...:)
Яка причина для смутку? вона наче є, але я сама не можу, навіть, для себе її сформулювати.
Знаєш, а ні, не знаєш, ти ж віртуальний щоденник. Та все ж...
Знаєш, є у житті такі люди, яких ти намагаєшся викреслити зі свого життя. От зробили тобі боляче, ти пробачив, але щоб біль не повертався, намагаєшся їх викреслити, а вони, як на зло, знову з"являються і ятрять душу.
Якщо немає таких людей, то це прекрасно. У мене ж є...на жаль...
А ще інколи люди, які не на останньому для тебе місці болю завдають.
Склалася негарна ситуація, а я ж нервова страшенно. Пережите в минулому році дає про себе знати, тож починаю дуже сильно нервувати через будь-яку неприємність, навіть надто сильно.
Зараз лежу, на очах сльози, всю трусить так, що друкувати не можу нормально, кинуло в жар (певно температура піднялась). Від нервів темні плями перед очима з"явилися.
Боюсь, бо не розумію, що зі мною. Мені страшно, відчуваю себе маленькою заляканою покинутою дитиною.
Як добре, що зі мною є моя родина, хоча їм не можу це розповісти, вони і так перехвилювались в минулому році через мене.

Коли людина уміє фотографувати, то ніякий фотошоп не потрібен

"Пекло", що зламало мені мозок

Після перегляду "Інтерстеллара", наступного дня я вирішила-таки подивитися якийсь інший нормальний фільм про космос. І я зрозуміла, що я просто переможець по життю.
Мій однокурсник сказав про "Пекло" , в оригіналі "Sunshine". Почитала коментарі, всі охають, який же він чудовий. Ну ок, подивлюся.
Початок мене якось не дуже зацікавив, але це ж лише за"язка, знайомство з героями. Далі повинно бути цікавіше. Так, цікавіше стало, але ненадовго. Далі почалося "нєчто".
Почалося з того, що у них обгорів бік корабля і від цього згоріли деревця, які їм кисень виробляли. Ну як дерева загорілися, а вони вирішили швидше їх допалити, заливши їх резервним киснем. Навіщо запитується? Ви ж і так без кисню лишились, давайте ще й резервний використаємо, чого вже там.
По дорозі команда знайшла минулу місію, і вирішили в гості завітати, тож відхилилися від курсу, ну і через це обгоріли.
Кисню лишилося лише на політ до Сонця і лише на чотирьох осіб. На зворотній шлях уже не було.
А далі цікавіше...
Коли вони пристикувалися до знайденого корабля, якось так сталося, що їх корабель відчипився (потім виявилося, що його вручну відчепив один чудак, яких хотів позбавитися від "зайвих" трьох, які б споживали кисень.)
Отож, відчепилися. а жити-то хочеться, як же потрапити на корабель (а на корабель попередньої місії четверо спустились)? хм. Ха, я знайшов скафандр, ура один з нас житиме. Вирішили, хто ж це буде. Але ж іншим теж вмирати не хочеться. Ну ок, обмотаємося фольгою і обнімемось, так і перелетимо. Один вирішив пожертвувати собою і залишитися на кораблі, щоб інших запустити. Ну все летимо... у фользі при абсолютному нулю, при −273,15 °C в космосі літають і норм, а й справді, навіщо ті скафандри? Один, щоправда, таки замерз - не встигли його в корабель закинути.
А потім на борту з"явився нікому невідомий герок. Це взагалі якийсь супермен без шкіри, який незрозуміло яку функцію у фільмі виконав. Ще один в кінці побачив сонце, і ні, він не моментально згорів, а нормчик так стояв у відкритому космосі, ще встиг постояти з заплющеними очима, потім розплющив їх, подумав і ще й руку простягнути до сонця встиг, незгораємий, однако.
Ось так цей фільм доломав мій мозок повністю. В "Інтерстелларі" хоч робот класний був...

Інтерстеллар, мда, по-іншому не скажеш

Після численних хороших відгуків про фільм "Інтерстеллар", я таки через рік вирішила його подивитися.
Початок дуже захоплюючий, сиділа відкривши рот і дивилась, яке ж буде продовження і чим усе закінчиться.
Виліт нашої галактики був ефектним.
Класне пояснення про викривлення простору і зміну значення часу. Тут я подумала: "о, мабуть, класнюча наукова фантастика", але як же я помилялася... Чим далі, тим гірше. Фантастика перейшла у якісь відірвані фрази, типу "час тут простір, а простір гравітація" і тому подібне. Потім, один з головних героїв потрапив у минуле, де через годинник спілкувався зі своєю  ще мленькоюдочкою, яка уже дорослою розшифрувала послання на годиннику, хоча, так, вона його розшифрувала ще в дитинстві. Це довге і незрозуміле речення, це не моє неуміння сформулювати думку - це просто фільм такий.

Але мозок мій зламався, коли той чудак, потрапивши через чорну діру в минуле, став ліліпутом, який був у шафі серед книжок своєї бібліотеки. Це як? Анука я залізу в шафу і потраплю в іншу галактику?? Мій мозок зараз не здатен це ще якось описувати, тому що, сенс фільму незорзумілий. Набір кадрів, незрозумілих фраз, дій, які важко пояснити.
Але був один плюс - мені сподобався робот, я рада, що він залишився живим:)

Про мій Новий рік

Доброго ранку, щоденнику. Коли у мене був складний період, я почала писати про кожен, чи майже кжен, свій день. Однак зараз я настільки щаслива, і життя моє насичене, що уже майже місяць тут не з"являлась. З останнього, що у мене сталося, це, певно, святкування нового року. Я святкувала у колі рідних і дорогих мені людей. Загалом нас було 11. Потім молодшенькі полягали спати, старшенькі продовжили сидіти за столом, а четверо середульшеньких, тобто нас, продовжили святкування, гуляючи нічним містом. Першого числа, окрім Нового року і дня народження Степана Бандери, є ще одне свято. У цей день народилася ще одна прекрасна людина - моя матуся. Цього року наш дім наповнився величезною кількістю квітів і подарунків. Мамунічка зніяковіла від такої уваги, навіть насварилася на нас. Проте я знаю, їй було приємно. Жоден з гостей не залишився без подарунка. Цього року ми усі були слухняними, тож Дід Мороз розщедрився, і майже усі отримали навіть по кілька подарунків:) Приготування були складними. Дні трохи нервовими: прибирання...готовка...потрібно, щоб усе гарно було...скоро гості прийдуть.
О, бій курантів моя сім"я і, звісно, я слухали, як завжди, не вдома. Ми не зраджуємо традиції. Якщо раніше щороку ми були на Майдані, то останні два роки - на Софіївській площі.
Усе було душевно, був лише єдиний мінус - промова президента.
Було таке відчуття, ніби узяли минулорічний запис і пустили зараз. Знову ми переможемо...усе буде добре...війна скоро закінчиться...треба лише надіятись.
Та скільки уже надіятися можна?? Рік пройшов, а ти, виродку (перепрошую), досі не можеш країну до ладу довести іхлопців наших від смерті врятувати. Дякую, хоч за рік зміг нашкребти на одяг солдатам, і то не впевнена, чи ти це був.
Рік пройшов, ти досі завод і канал не продав. Бог з ним з тим заводом - збагачуйся на здоров"я, нам не шкода, лише хоч часточку від своїх мільярдів віддай країні. Ні, не нам, простим смертним, ми якось уже самі заробимо, хлопцям, які воюють.
А ти ж, замість цього, у жовтні ти новий магазин "Рошен" відкрив. Сволота...людських слів не вистачає...
Але годі вже про це.
Атмосферу змінив гімн. Якщо під час промови люди були неуважними, то, зачувши гімн, усі залишили свої розмови і співали. Просто щиро і душевно співали...
Після нічної прогулянки моїм рідним Вишневим, наша чеввірка змерзла, тож ми, щоб уже до мене не повертатися пішли додому до подруги, там пробули до сьомої чи то восьомї.
Згодом двійко лишилося у подруги, а ще двоє таємничих осіб, серед яких була і я повернулися до мене, там ми ще, разом з моїм татом попили чайку з тортиком і роз"їхались хто куди. Хто додому, а хто в свої ліжечка:)