Привіт березень

Сиджу на парі, виглянула у вікно, а там сніг. У мене все

Учора був жахливо загружений день, сьогодні, певно, теж такий буде. Поки у мене є кілька хвилин, який насправді немає, пишу цей пост:) Морально готуюсь. Якщо будуть сили, як приїду, опишу свої пригоди

я ж баришня, тож не можу не похвалитися)

11 білих троянд і сертифікат на прогулянку на конях від таємничого незнайомця)

Коні - прекрасні

Каталася сьогодні на конях. Усе, що можу сказати - це ОФІГЕННО.
Отож, якщо ви хочете відпочити від сірих буднів і наповнитися неймовірною енергетикою - вам на кінну прогулянку.
Їздила я в парк "Київська Русь'', окрім коней,там є ще купа різних розважалок, однак цін не щнаю, а сам вхід 150 грн з дорослого.
А тепер про коней: вони там є різних порід- від тяглових до гірських, дуже добрі і комунікабельні тварини. Задоволення таке обходиться в 250 грн, і воно того варте. Доїхати в парк можна маршруточкою за 45 хвилин, ну або ж машиною. Знаходиться він за Васильковом. Тож обирайте погоду і гайда за позитивом. Спілкування з кіньми інколи приносить більше задоволення, ніж з людьми :)

життя і щастя

Дороги.. Вокзали.. - життя утікає.
Воно все біжить, воно не чекає.
Не озирається і не гукає.
Воно, як примара, ось є - вже зникає...
***
Ти знаєш, як потрібно жить?
Летіть, а не кульгати кволо?
Чи вмієш ти життя любить,
А разом з ним і всіх навколо?
Чи вмієш незнайомцям усміхатись
І друзів справжніх берегти?
А вмієш в сміхові купатись
І свою гідність стерегти?
Слова ці не дорослі - геть дитячі,
Та все, що хочу ними донести:
Це те, що досить рахувать невдачі,
А краще до любові спробувать рости.
Треба навчитись цінувать хвилину,
Або, можливо, навіть мить.
Запам"ятовувать ту усмішку дитинну.
Яка у рідних на вустах бринить.
(с) Роксолана Лісовська

А день і справді довгий

День і справді виявився насиченим, навіть, більше ніж я очікувала. Тож напишу про свої пригоди загалом, а деталі і фото вже трохи пізніше.
Отож, стою я на виході, застібаю куртку і поправляю фотоапарат, аж раптом згадую, що пральна машина закінчила прати, а речі я так і не дістала. Сварячись, поглядаю на годинник, скидаю фотоапарат і біжу нагору вивішувати речі. Фух, усе вийшла, з надією, що якщо маршруточка швиденько приїде, то я якраз встигну.
Іду по вулиці і бачу, як одна за однією проїхали 3 потрібні мої маршрутки, на які я, звісно, вже не встигала. Незлим тихим словом згадую пральну машинку. Стою ще 15 хв на зупинці, чекаючи наступну маршрутку. Сіла. "Ланочка, усе добре, лекція не одразу почнеться, ти ще встигаєш". Маршрутка, на диво, доїхала швидко, а за нею відразу наступна під"їхала, на яку я пересісти мала. "О, чудо". Щаслива, їду, навіть за дорогою не слідкую, судоку розв"язую. Аж раптом кінцева. Як так? Мені ж на вул. Щусева, що недалеко від дорогожичів. Зиркнула у вікно - а я на вокзалі. Що тут коїться? І тут я розумію, що мені потрібно було на цю ж маршрутку сісти, але перед цим дорогу перейти. Щасливчик... Дивлюсь на годинник - комбо, до лекції 20 хвилин.
Ну що робити? Заходжу в метро. Від Вокзальної до Дорогожичів недалеко. Мчу...Думаєте, в метро вже нічого статися не може? ага, не тут то було - посеред тунелю потяг зупинився. До лекції 10 хвилин. Так, доля наді мною, певно, довго сміялась. Уф, нарешті Дорогожичі. Лишається 5 хвилин. Мда, а топати то не 5 хвилин, а від Щусева ще до Ризької... Біжу, була там лише один раз, тож дорогу не дуже запам"ятала. Мій навігатор вирішив зговоритися з долею, тому припинив працювати. "Ну і Бог з тобою, хоч просто мапу показуй - і на тому вдячна буду". Добігла, ні, долетіла, запізнилась лиш на 5 хвилин. Сиджу, слухаю лекцію Роланда Мікіані — блогера, спеціального кореспондента інформаційно-аналітичного порталу «Грузія Online» (іде запис цієї лекції) і тут мій навігатор згадує про мене і на всю аудиторію говорить мені, що у нього зник сигнал GPS. "Блін, дякую, ти що, прославитися на всю країну вирішив?" (Детальніше про лекцію в наступному пості)
Після лекції поїхала на пари - ледь висиділа перші дві, зробила висновок, що я уже вдячна Першому, на якому я стажування проходила, бо багато речей знала. Під кінець другої пари мої одногрупники солодко дрімали на партах. З третьої пари ми пішли вшановувати пам"ять героїв Небесної сотні. Послухали...поплакали...
Так як пара ще не закінчилась, то ми з друзями поїхали на Майдан їсти фалафель (така собі шаурма для вегетаріанців). На Майдані показували відео фрагменти з подій дворічної давності - по шкірі побігли мурашки... Однак довго ми там не стояли - натовп, грип і все таке, тож попрямували до своєї мети. попоїли - і в метро.
А тепер: ДУЖЕ, ДУЖЕ обережно переходьте з Хрещатика на Майдан (хто не пам"ятає, то там не східці, а просто спуск), бо побачила не найприємніше видовище: на підлозі сидить жінка з закривавленою головою, навколо неї купа серветок теж в крові.Благо, ніби все добре, бо при свідомості була. От. Все. Більше пригод не було. А, чоловік на Майдані на нас накричав, але то нічого, ми розуміємо...Він в інвалідному візку був (без ніг), ми хотіли його пропустити, а він розсердився. Ну а щоб на позитивній ноті закінчити, то ми бачили, як тато із маленьким сином на плечах, на скейті катвся - цікаве видовище) Ось.

День планує бути довгим: ГІБРИДНА ВІЙНА: ЗБРОЄЮ МЕДІА?: ВІДКРИТА ЛЕКЦІЯ РОЛАНДА МІКІАНІ, три пар з тележурналістики, вшанування пам"яті героям Небесної сотні, спілкування з дівчиною, хлопець якої зараз воює. Як приїду - напишу, а поки знову фото) Сьогодні я вже леді в зеленому:) 

Lady in red

Очі

Ви знаєте, які є очі у кохання?
У когось карі, в когось сповнені блакиті.
Мої ж глибокі, ніжні, трохи в них страждання,
Вони добром з усього Всесвіту налиті.
Тону у них, від них полум"янію.
Соромлюсь, опускаю голову, мовчу.
Від них, пронизливих, хмелію.
Ніяк не надилюсь в них досхочу.
Я бачу кожен візеруночок у них.
І намагаюсь їх запам"ятати.
Такі прекрасні очі є лиш в тих,
Хто вміє щиро й віддано кохати.
Вони сміються весело до тебе,
Хоч інколи й суворо поглядають.
А коли зір той звернений до неба,
Із них ніби два янголи злітають.
Ох, очі-очі...дзеркало душі ...
Душа така ж глибока, як ці очі
Із ними не лякають грози і дощі,
Із ними не старшна і темінь ночі.
(с) Роксолана Лісовська

Тривожна ніч

Привіт, щоденнику. Сьогодні була химерна ніч. І не в хорошому сенсі. Увечері, поринувши у роздуми про жития, довіру, поведінку і тому подібне, я ледве заснула. Спала погано, снилися якісь тривожні сни. О пів на п'яту прокинулась, відчуваючи, що серце вибиває чечітку і болить. Через біль не могла заснути, тож продовжила свої роздуми.
Однак цієї ночі не спала ще одна людина - мамочка. О, це дивовижне уміння відчувати дітей на відстані. Вона прокинулась, піднялася спочатку до брата в кімнату, перевірити, чи все добре, а потім до мене.
До ранку майже не спала. Коли вже усі попрокидались, я теж покинула своє ліжко.
Уже зранку випила ліки, однак, серцю моєму, мабуть, сподобалось чечітку вибивати.
Висновок: нічого думати про складні теми вночі, особливо, якщо маєш проблеми з серцем

На "Вишгору" за романтикою

Наша сім"я просто жити не може без пригод. Вирішили ми на лижах покататися. Дивимося прогноз - дощ. Хто їде на снігову гору по дощу на лижах кататися? Звісно, Лісовські.
Із думкою "а раптом пощастить" ми сіли в машину. Усе добре, дощу немає, поки що природа за нас. І нам пощастило - щойно ми під"їхали до Вишгорода, спустився дощ.
"Ну дощить, то нічого, якось воно буде". Ага, не тут то було. Лижну трасу...розмило. Аде ми не засмучуємось, підходимо до працівників
- Ну що тут?
- Та ось є тюби (круги, на покришки схожі),якщо хочете, можете покататися.
Узяли ми 2 цих тюба (одна година - 150 грн один тюб) і гайда кататися. Промокли до нитки. Каталися і по-одному, і по-двоє. Мама сказала, що більше зі мною кататися не буде:)
Пів години дощ нас не зупиняв, а він припустився нічогенький такий. Однак, коли працівники та і ми побачили, що траса розмилася вже настільки, що місцями снігових бортиків не було, ми вирішили припинити наші розваги. Ну, насправді, не зовсім через трасу, а через те, що ми змерзли.
Вирішила я востаннє з"їхати. Хлопчина, що запускав, захотів гарно мене підштовхнути. Тож замість того, щоб просто запустити, він розкрутив тюб, я неслася і крутилася з такою швидкістю, що шапка злетіла з голови. Поки я піднялася назад, мою шапочку вже знайшли.
Шкода, що лише половину часу використали і треба було більше тюбів взяти.
У нашому випадку фраза "щастя повні штани" стала буквальною, адже штани у нас справді були повні, щоправда води))
Мокрі, але заряджені масою позивної енергетики, ми застрибнули в машину і обігрівалися чайком.
День закінчили переглядом фільмів - ось такі романтики ці Лісовські.