Пісня - це зброя

Пісня – це зброя. Захисти українське

Українські музиканти влаштували концерт-мітинг на підтримку квот для україномовної музики

Під будівлею Верховної Ради відбулася акція українських музикантів на підтримку прийняття законопроекту №3822, згідно з яким радіостанції зобов'язані транслювати в ефірі не менше 35% пісень українською мовою.

Концерт, в якому взяли участь українські гурти, проходив під гаслом: "Пісня - це зброя".

Сергій Файфура, український співак:

«Організатором є волонтерська мистецька організація «Музбат», членом якої я теж являюсь. Як я казав колись у Верховній Раді на брифінгу, дійсно соромно, щоб у ХХІ столітті найспівочіша нація виборювала для себе право виконувати свої пісні і слухати їх. Ми зараз воюємо уже за 25% національної продукції, (у цьому і ганебність ситуації) але нехай буде уже 25. Це не означає, що так навічно. Потім підніметься до 35, потім буде 50. Цю квоту потрібно буде поступово збільшувати. І це не просто забаганка. Ми зараз не граємося в пісню як таку. Зрозуміло, що українська пісня має бути веселою і грайливою, але зараз вона глибинно-філософська, смислова, здатна піднімати маси на усвідомлення, хто ми є в цьому світі. Тож пісню зараз потрібно використовувати, як зброю. Бо зараз цією, пробачте, російською «туфтою» запресували мізки людей. Ми є свідками того, що, де звучить дешева російська попса і шансон, в результаті і приходить Путін і диктує свої умови.

Тож зараз пісня, це не просто пісня, а відвойовування національного.

Ми маємо колосальний багаж пісень, але не можемо пробитись, тому що бізнесові інтереси наших медійників лежать в площині «русского мира». Але маємо, що маємо.

Це все політика кремля - кажу з маленької букви це слово – утримання каналів тут проплачується Москвою і за рахунок цього іде вплив не просто пісенний, а й політичний. Відбувається пресинг через мову. Бо як не буде мови, то й не буде нації.

Має бути закон, щоб український виконавець міг спокійно звучати в ефірі. Ми ж у себе вдома, тож хто має робити погоду, як не ми?»

Туреччина і безвізовий режим

Туреччина, як і Україна з Грузією, чекає на рішення Євросоюзу щодо отримання безвізового режиму. Натомість країна погодилася прийняти біженців із Греції. Про набуття Туреччиною безвізу і причини ускладнення цього процесу  розповів політолог Ількір Тургайлек.

РЛ: У чому полягає проблема отримання безвізового режиму Туреччини з ЄС?

ІТ: У нас уже є право на отримання безвізового режиму, відповідно до деяких старих угод між Туреччиною і Європою, але нам усе ще доводиться просити про його введення. Турецький уряд каже, що вони виконали 72 умови для безвізу, які вимагав ЄС останнім часом. Однак деякі дипломати стверджують, що умови не виконані. Є ще деякі країни, які мають безвізовий режим в ЄС, але не суворо дотримуються всіх правил. Чи не є це подвійним стандартом?

РЛ: За яких умов ЄС надасть Туреччині безвізовий режим?

ІТ: Рішення про введення безвізового режиму, насправді, є частиною домовленості між Брюсселем і Анкарою щодо мігрантів. Туреччина погодилася приймати біженців, натомість Європа надає їй безвізовий режим.

Також ми маємо гарантувати незалежність судів, забезпечення свободи слова і дотримання прав національних меншин.

РЛ: У результаті переговорів країни Євросоюзу відклали запровадження візової лібералізації. Як ви до цього ставитесь?

ІТ: Я думаю, що ЄС змінить статус Туреччини щодо безвізового режиму, коли ЄС потребує деяких додаткових трудових ресурсів або грошей.

РЛ: Міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу заявив, якщо Європейський Союз не дотримуватиметься своїх обіцянок, то Туреччина скасує угоди з блоком, в тому числі угоду щодо повернення мігрантів. Чи справді це так?

ІТ: Ні, Туреччина не буде припиняти угоди. Оскільки Туреччина досі отримує прибуток від них.

ось так я ходила на міжнародний фестиваль диригентів

Занурення в минувшину

Як проходив міжнародний фестиваль диригентів

Дззз…дззз…дззз

Люди натовпом заходять в зал, шукають свої місця. Ніхто не свариться, навіть бояться підвищити голос, розмовляють півтонами. Зверху суворо поглядає «розп’яття», ніби слідкує за поведінкою. Орга́н велично виблискує у світлі ламп. Гасне світло. Зал заповнили оплески. На сцену виходять виконавці – ансамбль класичної музики ім. Б.М. Лятошинського.

Аплодисменти стихли - запала тиша очікування. Чутно лише легеньке поскрипування стільців.

Пахне деревом. Нескінченно висока стеля додає відчуття величності події. Занурюєшся у минулі часи – часи Баха, Бетховена, Бізе…

Мрійливу атмосферу переривають кроки. Спочатку віддалені, потім усе ближче…ближче…

Неквапом крокує сивочолий чоловік – американський диригент Метью Браун. Повертається обличчям до музикантів і починає виконувати свою роботу – концерт розпочався.

Диригенти змінюються один за одним: швейцарський, гонконгський, італійський – і лише музика вічна.

Під землею час від часу проїжджають потяги метро. Їх гуркіт гармонійно поєднується з мелодією. Тут, усередині Будинку органної і камерної музики, навіть повітря інше. Якесь особливе. Старовинне.

Люди тут змінюються. Он дідусь узяв за руку свою дружину, з якою пережив уже, мабуть, чимало пригод; а он схилили один до одного голови молоде подружжя і мрійливо усміхаються.

Але класичні музичні твори торкнули душі не усіх. Дівчатка-підлітки граються на телефоні, нервово перебирають в руках навушники, чекаючи антракту, щоб увімкнути щось сучасніше. Можливо, Quest Pistols і їх «Санта Лючію» чи Время и Стекло зі своїм «Имя 505», хтозна.

Недалеко від дівчаток сидить молода жінка і захоплено слухає, а поруч її чоловік, який час від часу поглядає на годинник. Йому жахливо незручно сидіти. Він уже напівліг на стільці, простягнув ноги. Вираз його обличчя красномовно показує «величезне бажання» сюди іти. Під якими каторгами дружина привела його на концерт, лишається загадкою.

Перша частина завершилась. Музиканти сховалися за сцену, люди порозходилися, дівчата-підлітки, нарешті, дочекалися моменту, коли можна увімкнути свою музику.

Скрипаль із ансамблю добродушно відповідає на питання двох відвідувачок.

Уже втретє лунає дзвінок. Усі місця зайняті. І знову минувшина. Друга частина пройшла так само швидко, як і попередня. Знову оплески. Увімкнулось світло. Рух. Натовп прямує до виходу.

Поріг – ніби бар’єр між віками. Ти його переступаєш і миттєво повертаєшся з ХVІІІ століття у ХХІ. Надворі вже ніч. Сяють зорі. Горять ліхтарі. А ти ідеш у таку казкову і рідну сучасність.