прокинулася я курчава:)

Добрий ранок, щоденнику, не знаю чому, але мені захотілось розмістити фото, де я з курчавим волоссям. Це я просто на ніч волосся помила:) на жаль, на фото погано видно(

Повернення блудного папуги

Привіт, щоденнику, пробач, що на два дні зовсім зникла. У мене були загружені дні. Увесь час була зайнята уроками. Сьогодні розповім тобі, як пройшов мій вівторок. Почався він з того, що через напружені попередні дні я проспала. Хоч я і планувала прокинутися пізно (о восьмій), однак проспала сьогодні аж до дев'ятої. Розбудив мене дзвінок. Телефонувала мама, але з чужого номера, я взяла слухавку, сонно промовила своє "алло", а потім сталося щось дивне: мама почала вибачатися і казати, що помилилась номером, після цього поклала слухавку. "Може це мама таким оригінальним способом розбудити вирішила?" - подумала я з просоння, тож передзвонювати не стала. Пізніше виявилось, що мамі відповів якийсь чоловік. Він сказав, що вже забрав документи і виходить. Дивина та й годі! Містика якась! Почала збиратися в інститут, коли була вже готова,згадала про невиконану справу. Я погодувала Фейфа (свою сову) і поприбирала в нього в клітці. Поки все це робила, зрозуміла, що запізнююсь на першу пару. А мені ще потрібно було подарунок купити. Вийшла я з квартири, купила подарунок і зрозуміла, що на пару я остаточно запізнилась. Я безнадійно почемчикувала на маршрутку. Приїхавши в інститут, цілеспрямовано пішла в їдальню (адже заходити на пару після 30 хвилин запізнення це вже нахабство), де сіла читати "Невеличку драму". На наступній парі лекцію нам прочитав американський професор Вінс Гонсалес, і була вона про кросмедійну журналістику. Чесно скажу, було складно слухати "нейтів спікера". Третя пара пройшла спокійно - я отримала п'ятірку за відповідь, але цікавого нічого не напишу про це. З четвертої пари я пішла, бо була запрошена на день народження. А про подальші свої сьогоднішні пригоди напишу вже завтра... На добраніч, любий щоденнику.

День сім'ї

Осінній недільний ранок сьогодні видався похмурим, тож ми, щоб не сидіти вдома, замовляємо квитки і всією родиною їдемо в цирк. Як завжди, збори "дотягуємо" до останнього: ще встигаємо з'їсти останнього кавуна, послухати музику, подивитись мультик, навіть подрімати. За 20 хвилин до від'їзду розуміємо, що час збиратися. Тато іде в ванну купатися (звісно, як же без цього). Мама прасує хлопцям речі. 

- Мамо, які штани одягнути: зелені чи жовті?

- Я одягаю жовті, вдягай і ти теж. 

Я з усіх сил намагаюсь вигнати тата з ванної кімнати - там же косметика, гребінець, парфуми... Нарешті тато звільняє найголовнішу кімнату нашої квартири. І тут починаються змагання хто збереться першим. Це вже стало традицією. Так як я одягаюся найдовше, то цю гру трохи недолюблюю. 

- Я вже майже - гукаю з другого поверху.

- Ага, це ти так думаєш, - сміється тато. 

- Доць, що мені взути? - тепер уже мама мене питає.

- Я в туфлях іду, взувай і ти теж.

Швидко роблю зачіску, дофарбовую вії і на шаленій швидкості збігаю на перший поверх, де вже взуваються мама з братом. Тато в цей час ще одягається. 

"Хіх, а я перша" з неприхованим задоволенням усміхаюсь я. 

Зачувши кроки тата, я починаю взуватись активніше.Мама відчиняє вхідні двері - першим вибігає в коридор брат, за ним мама, а потім - сталося чудо - виходжу я. Я, яка завжди остання, цього разу зібралась швидко.

- А тато аутсайдер, - жартує з нього мама.

- Будете "приколюватись" - маршрукою поїдете.

- Хіхі, все-все, беру свої слова назад.

Виходимо на двір: пахне дощем і осінню. Однак сонце ще не здає свої позиції. воно ласкаво огортає нас своїм ніжним промінням. Добре...

Сусіди з третього поверху бачать таку катину: Четверо Лісовських неквапливою ходою ідуть до машини. Хлопці у сірих брюках і сорочках в клітинку, дівчата в жовтих штанях і синіх блузках. "Ох, і сімейка", - певно думають вони.

Під пісню "Нещасного случая" "График", ми починаємо свою подорож.

До цирку добрались без пригод, якщо не враховувати те, що по дорозі ми так заговорились, що не помітили, як трамвай, якому ми перекрили дорогу, сигналить нам хвилини 3.

У цирку три наші квитки зчитувач штрих-кодів пробив нормально, на червертому ж пристрій чомусь вирішив зламатись, однак нас-таки пропустили.

Сідаємо на свої місця, быля нас влаштувалася сім'я французів, трохи вище - британці,здається. Тфу, карма, чи що? А може й справді іноземців багато погостювати приїхало? 

Світло погасло, зал вибухнув оплесками. Ось на манежі, як завжди, перший номер виконує повітряна гімнастка, вона піднімається аж під саму стелю і... нас охоплює хвиля орзчарування. Порівняно з усіма роками, цей виступ був одним з найгірших. Він зовсім не вразив. Абсолютно. Наступними виступали акробати на роликах, ця пара здивувала аудиторію, дівчина, навіть, за рішенням глядачів згодом отримала звання принцеси цирку. Добрим, милим, світлим був номер з дресированими кішками і собаками, які безпомилково виконували усі команди. Неймовірним був номер білоруських вершників. Ці величні білі коні і вправні наїзники не могли не зачарувати. Вони стали ніби єдиним цілим. Парубки їздили на жеребцях і стоячи, і лежачи, і напівлежачи. Атмосферності і вдячності до сусіднього народу надав їх останній номер. Коли юнак, стоячи верхи на коні, розгорнув величезний прапор України і проїхав так кілька кіл. Зал вибухнув оплесками. Так, ці хлопці запам'ятаютья на довго. Фінальниим номером, родзинкою і сенсацією шоу стали "літаючі" мотобайкери з Франції, з вражаючими трюками у повітрі, що зуміли підкорити глядачів з багатьох країн зарубіжжя та здобути чимало нагород на Міжнародних фестивалях.

Автобіографія

Згадала про те, що колись на конкурс писала автобіографію, звичайно, тут є правки вчительки, тож стиль мій трохи змінений тут, але загалом, це розповідь про мою мрію. 

Народилася я, як і всі люди, в пологовому будинку 11 квітня 1998 року. Розплющила очі і…засміялася.

Зростала я серед розкішної природи Одещини, у бабусі, дитячий садок не відвідувала.

Перший вірш написала  у 5 років, і був він про сонечко. А що ж вплинуло на мій талант? Що надихнуло? Та що взагалі може вплинути на п’ятирічну дитину, яка в одних трусиках бігає по вулиці і зриває ще зелені (але ж тоді вони найсмачніші) плоди. Мабуть, мальовнича природа села і вплинула. Кожен листочок, квіточка, метелик – все це закарбовувалось в моїй душі, а потім з’являлося у вигляді віршів.

Того ж року я пішла в перший клас на Одещині. А вже наступного року ми переїхали у Вишневе, і я почала навчатися у Вишнівській ЗОШ І-ІІІ ст. №3. Знайомство з новими людьми справило на мене гарне враження, тоді і народився мій другий віршик про вчительку.  Далі школа, уроки, натхнення моє було притиснуте гранітом науки, який я невтомно гризла кожного дня. І от нарешті в цьому важкому камені з'явилася тріщина, через яку і випурхнуло все моє натхнення. Лилося воно бурхливим потоком і лягало на папір обережними рядочками. Вірші писалися легко, ніби хтось інший водив моєю рукою. Декілька хвилин – і справу закінчено. Тепер можна знову до праці.

         Мрію, стати журналісткою, пронесла через усе дитинство.

Третьокласницею, сидячи за партою і пишучи вірша, я вирішила – буду письменницею. Пізніше моя мрія трохи змінилася, я захотіла стати журналісткою, але обов’язково випустити книжку з моїми віршами і казками. З тих пір свій вибір я не змінювала. Тепер крокую до своїх мрій.

Поки що це вся історія мого життя…   

17 вер о 1:21
Насичений день дався взнаки - він забрав мій сон, а натомість привів музу. Тож, трохи нічної поезії.
Вічному коханню присвячується...
- Ти знаєш, що таке кохання. - Ні, не знаю.
- Чому? Ти ж вся в захопленні. Гориш.
- Це все закоханість, кохання ще пізнаю.
- Ну і химерна ти. Знов в далечінь глядиш...
***
Мені ж 17, що із мене взять?
Он бачите бабусю й дідуся на лавці,
Що, сплівши руки, в купочці сидять
І почуваються, напевно, як у казці.
Глядіть, як ніжно він її тримає,
Як гладить руку, а вона йому...
Так от, ось це кохання, більшого немає.
А ви мене питаєте "чому".
Чому не відчуваю цього почуття?
Та, може, й відчуваю, я не знаю.
Я ж ще маленька, я іще дитя.
У свою душу щиро я приймаю.
Лиш одного боюсь - що "наплює"
Той, з ким готова на край світу.
Він може мені серце віддає,
А я не вірю - ох, яка кобіта.
Ні, не не вірю, просто я боюсь,
Бо я ж тендітна, кожне слово ранить...
Я щира є коли сміюсь,
І щиро плачу, як мене хтось ганить.
Отож, спитаєте, чи я кохаю?
Скажу я те, що мушу вам сказати,
Скажу вам знову я своє "не знаю".
Мені ж 17, що із мене взяти?
(с) Роксолана Лісовська

Якщо покину я цей світ раптово,
Ви не печальтесь, дуже не тужіть.
Прошу, послухайте моє останнє слово,
Сльозу непрохану хустинкою зітріть.
І опустивши голову додолу
Подумайте про мене, вас молю.
Я ж більше не повернуся додому.
Простіть мені усі, кого люблю.
Пробачте всі гріхи мої й провини,
Слова, які образили кого.
Не варта я й монети половини,
Якщо зробила я лихе вам зло.
Із посмішкою я з’явилася в цей світ,
З нею ж таки хочу його покинуть.
Тому передаю усім палкий привіт,
Нехай мої слова до вас долинуть.
Моя душа сміється, лине ввись,
Кричить: «Люблю тебе, веселий світе!»
Прощайте, рідненькі, зустрінемо колись,
А поки, хай над вами сонце світить.
(с) Роксолана Лісовська

24 сiч 2014
Хотіли знищити, убити,
Священну волю загубити.
Ну що ж, кати, візьміть на ум
Тіло змогли ви взять на глум,
Та душу не дістать ніколи.
Чекайте кари, уже скоро.
Ми поховаємо, поплачем,
Та знову встанем, не пробачим.
Серця ваші закам"яніли,
Людей довели до могили.
Не буде прощення вже вам:
Бездушним, проклятим катам!
(с) Роксолана Лісовська

13 гру 2013
Посміхнулось сонце у калюжі,
Обійняло промінцем ясним,
Сіло на своїм небеснім ложі
Й золотом обсипало рясним.
І луги, поля і гори:
Все довкола ожива.
Зашуміли всі простори,
Вся природа заспіва.
Це весна до вас вже поспішає,
Простягає руки запашні,
І без краплі сумніву дарує
Чари ці пахучі дітлашні.
Всемогуча ти, природо - мати!
Нас, дітей своїх, глядиш,
Не даєш нам пропадати
Всіх пригорнеш, захистиш.
Не важливо, бідні чи багаті,
Ми усі твої дочки й сини.
Любиш нас - й в своїй духм"яній хаті
Кожному даси діждать весни
(c) Роксолана Лісовська

13 гру 2013
Не знаю я, як важко жить
У болях, у стражданнях, в муці.
Поки життєва свічечка горить
Не опускати рук і зрадити розпуці.
Хто просять смерті - не судіте їх,
Не побували ви на цьому місці,
Не піднімайте їх на глум, на сміх,
Бо не жили ви замкнені у клітці.
Прикованим до ліжка не були,
І не кайданами - стражданням,
Свою недолю тяжко не кляли,
Не покидали світ цей їз зітханням.
Спішіте жить! Радійте, що живі,
Що здатні дихати, ходити
Радійте всі: дорослі і малі,
Що жити можете - не животіти.
(с) Роксолана Лісовська

13 гру 2013
Я ще зайду...
Зайду не раз, не двічі,
Зайду беззвучно, тихо увійду.
Сором"язливо зазирну тобі у вічі
І глибину життя я в них знайду.
О майстре, нас навчи щасливо жити,
Без суму, горя і без сліз.
В самотності щоб не тужити,
А щастя бачити лиш скрізь.
Навчи правдиво протоптати шлях,
І слід залишити навіки,
Щоб діточки ступали по слідах
А ми...
Щоб з годістю могли зімкнуть повіки.
(с) Роксолана Лісовська

11 гру 2013
Ніколи не шукайте ідеальних,
Їх не існує, потрібно їх зробить.
Шукайте вірних, із серцем криштальним,
В душі у кого музика бринить.
Милі дівчата, принців не гукайте,
Що носяться на білому коні,
А любих серцю покохайте,
І розцвітете вмить самі.
Шановні хлопці - принцес нема на світі,
А може й є, та треба їх зустріть.
Ви подивіться на обличчя світлі
Простих дівчат -
І їх принцесами зробіть.
Може в моїх словах нема любові,
Бо не судилося мені ще покохать,
Та хочу я в своїм короткім слові,
Всім світлого кохання побажать,
Щоб розцвіло воно, як вишні в літі,
Хуртелицею у душі знялось,
І затопило вас в своєму цвіті,
Назавжди міцно у серцях сплелось.
(с) Роксолана Лісовська

12 чер 2013
Я кохаю Україну,
Мою рідну неньку;
Її мову солов"їну,
Що торка серденько,
І хвилі Дніпра бурхливі,
І біляві хати,
Верби, тихі та журливі,
Що вміють шептати,
Ніжні пісні про Вкраїну
І про її вроду,
Про червоную калину,
Що дивиться в воду.
Україно, рідна мати
Запитаю знову,
Як же тебе не кохати
Нашу неозору?
Невже можна не любити
Блакитні простори,
Лани і барвисті квіти,
Жита, ліси, гори.
Буду я свою країну
Вірно захищати.
Краще вже в бою загину
Ніж дам розтерзати.
(с) Лісовська Роксолана

20 лют 2014
Так хочеться плакать, та сльози не ллються,
Так хочу кричати, та звуку нема.
Я хочу до Бога святого звернутся:
"Врятуй Україну, бо згине сама".
Пролилася кров українців невинних
Борців за свободу і краще життя.
Колишуть дерева стогін невпинний
Стоїмо ми на смерть, вже нема вороття.
Своїх зневажають, брат брата вбиває,
Вже почали братовбивчу війну.
А жінка з дитям бійців проклинає,
Які залишили її одну.
Тримаю в руках ніжно кетяг калини,
Налитий кров"ю Вкраїни синів.
Так хочу кричати, кричати невпинно,
Щоб крик мій на світ увесь пробринів
(с) Роксолана Лісовська

Щоб зрозуміти людину, потрібно подивитися їй в душу. Свою душу я виливаю у віршах, тож наступні кілька записів це будуть мої вірші. На жаль, багато  не збереглось, тому надсилаю, які є:( 

3 вер. 2014 р.

 Пророку, батьку України

Вже 200 років як ти є.

Та щастя нашої країни

Комусь покою не дає

Шматують, палять, роздирають

Хотять зі світу зжити нас

І волю нашу забирають

І віру.. порятуй Тарас!

Ми знаєм, дух наш не поляже

Хоч як би тіло не сікли

А той, хто всане, все розкаже

Як вже на смерть нас прирекли

І хто ж? східнії брати наші...

Ех...Та які вони брати?

Знають читати Отченаші

І все слова про мир ректи.

А насправді тільки й мріють,

Як Вкраїну загребти

Бо бояться, що збідніють

І поскручують хребти.

Батьку, просвіти словами 

Світ увесь, щоб люд почув,

Веди народ, зглянись над нами

Бо і ти мучеником був

Словом священним окропи

Так, щоб раби з колін та й встали

Щоб із брудної голоти,

Із них справжнії козаки стали.

(с) Роксолана Лісовська

Сьогодні вирішила завести блог. Чому? Тому що хочу мати для себе спогади про моє життя. Хочу через кілька років відкрити цей віртуальний щоденник і подивитись, якою я була. Чи довго я його писатиму? Не знаю. Можливо, набридне через тиждень, а, можливо, це увійде у звичку і розтягнеться на місяці. Сьогодні похмурий осінній ранок (чи вже обід) 27.09.2015, ще нічого не встигло статися, окрім того, що мама з татом вирішили повести нас з братом в цирк. Так, не зважаючи на те, що мені вже через пів року 18, а вік своїх батьків уточнювати не буду, ми всі обожнюємо цирк. Хоча, здавалося б, що таке дійство цікаве лише для мого 8-річного брата. Так, ми весела сімейка Лісовських, і ми найкраща родина у світі. Часом ми називаємо себе сімейкою Адамсів (ті, хто дивився цей мультик, зрозуміють). Щоб краще зрозуміти нас, я опишу кожного члена нашої невеликої родини.
Отже, мама. Це берегиня домашнього вогнища. Чорнява, струнка жінка, яка завжди усміхається. Дуже легка у спілкуванні, її навіть знає водій маршрутки, якою вона їздить на роботу, коли тато не завозить її. Найцікавіше, що у неї є і машина, і права, але вона боїться водити. Професія мамина називається цитолог, гістолог, ембріолог, але такі страшні слова лякають більшість моїх знайомих, тож скажу просто - біолог:)
Ким працює тато я так і не вивчила, називаю його і мікробіологом і біохіміком, хоча, насправді, ні те ні інше) Отже, він кандидат біологічних наук, виробляє інсулін, працює на заводі "Індар".
Про себе у мене ще буде час написати, тож скажу лише одне: я також обожнюю біологію, хоча навчаюся на 2 курсі в Інституті журналістики. Розповідаючи про себе, завжди згадую фразу: "Хочеться сподіватися, що в родині, де дитина хоче бути журналістом, є ще одна, але розумніша". І, на щастя, таки є.
Мій улюблений братик. Моя розрада, найдорожчий хлопчик у світі. Це 8-річне чудо теж захопилося біолгією і змусило маму принести з роботи мікроскоп, колбочки, піпетки, тож його кімната потихеньку перетворюється на невелику лабораторію, де Платошка варить, як він каже, "зіллячка", а потім вживляє їх в листки, яблука і т.д., щоб подивитись на ефект.
З гомосапієнс нашої родини вже розібрались, тож перейдемо до "братів наших менших". Тато категорично проти собак в нашому домі, і навіть моє "пааап, ну давай заведемо собаку" не допомогає. Тож обходжусь пернатими. Вісім років у мене жила моя папужка Кеша, так-так, це була дівчинка, як ми потім дізнались. Ось уже 3 роки, як її немає. Зараз у мене є ще один папуга - Гоша, абсолютна протилежність Кеші. Незважаючи на те, що він у нас уже 4 роки, він так і не став ручним. Та на папугах мої домашні улюбленці не закінчились. цього літа у мене з"явився Фейф. Хто це? А це моя ручна міні-сова:) Тааак, у мене живе справжня сова. Ця сплюшка (порода) просто чудо, хоча, здається, що він взагалі ніколи не спить. Але до його дивних звуків я вже звикла:)
Ось у такому оточенні я живу. І що я можу сказати? Це найкраще оточення, яке тільки можна бажати:)