Мабуть, кожна дівчина писала, я не така, як мене знають, або ж, мене справжню не знає ніхто.
Ось і я про це напишу. Але, насправді, я вже і сама починаю забувати про те, яка ж справжня. Це дуже дивне відчуття, коли навіть найрідніші не знають хто вона така. А я ж просто маленька беззахисна дівчинка, яка одягає маску дорослої...Просто так вийшло, що все життя я спілкуюсь зі старшими.
Отож. усе почалося з 2003 року, коли мені виповнилося 5, тоді я пішла в школу. Здавалося б один рік, невелика різниця, однак...
Коли усі діти вже спокійно сиділи за партами, мені ще хотілося погратися, походити, але ж ні, шкільна парта і суворі правила. Звісно, на мою успішність це ніяк не повпливало, бо те, що ми в першому класі вчили, я знала ще з чотирьох років.
Наступний етап - перехідний вік. Коли у всіх діток почався перехідний вік, мені все ще хотілося ляльками гратися. Але всі дорослішають, отже, геть іграшки - дивись, як твої однокласники поводяться і повторюй. А перехідний вік у мене настав пізно... Тож кілька років боролася з собою, намагаючись знищити у собі любов до дитячих забавок.
Черговий етап - період закоханості. Усі ж уже почали дорослішати, а отже настав час першого кохання. Ех...звички гратися в іграшки я себе звісно позбавила, але ж не могла я змусити себе закохатися в хлопця, коли я просто ще дружити з усіма хочу. І от, коли дійшла черга до мене, і в мене закохався хлопчик, я просто...втекла. Як він не приділяв мені увагу: і квіти, і подарунки, і компліменти - все марно...бідолаха. А коли вік закоханості настав у мене, тоді усі мої друзі вже це переросли. Тож. Роксоланко, і ти припиняй, нічого тут про любов думати.
Далі усі почали заводити типу серйозні стосунки, а я, ех...а у мене якраз настав той вік, коли закоханість перестала мене цікавити.
Нарешті школа закінчилась, вступила в інститут, і якось різко різниця у віці (а деяким моїм одногрупникам було вже по 20 років, коли мені лише 16 було) стерлася. Я якось навіть не помітила. Просто у нас у всіх був, та і зараз є, спільний інтерес - навчання. Насправді, мені дуже пощастило з колективом - вони просто чудові. Ні, я не виросла, просто я майже знищила у собі ту маленьку дівчинку. Я звикла до того, що потрібно поводитись відповідно. Навіть, коли через певні дії моїх знайомих всередині я бунтую, я посміхаюсь - це їх вік, і я теж так маю поводитись. Коли дівчата або й хлопці розповідають про їх ночі, я посміхаюсь - це їх вік. Їх, а тепер уже і мій, вік. Я не хочу говорити про інтим, не хочу про нього слухати, та, навіть, мати його не хочу - маленька я ще, але слухаю і говорю, бо існую в старшому колективі. Парадокс у тому, що зі своїми однолітками теж спілкуватись не можу, якіс вони такі...маленькі. Вони для мене, як я зі своїми думками для 20-річних:)
Але інколи та маленька дівчинка прокидається в мені, і тоді я пишу ось такі записи.
Немає коментарів:
Дописати коментар