Минулорічні спогади (історія життя Дмитра Павличка з його ж слів)

Поезія завжди була потрібна людині. Але в наш час, коли на планеті то тут то там загорається полум’я війни, коли океани покриваються нафтовою корою, а душі - пліснявою (…) – вона просто необхідна.

Д. Павличко 1978

26 (2014 р.) листопада в інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка завітав відомий поет, літературний критик і громадсько-політичний діяч Дмитро Васильович Павличко. Він поділився зі студентами своїми спогадами, розповів про життєвий і творчий шлях Дмитрика, який згодом став видатний Дмитром Павличком. Зустріч проходила в спокійній дружній обстановці, адже як казав Дмитро Васильович: «Взаємини письменника і читача повинні будуватися на довір’ї з обох боків».

Перед початком конференції поет зачитав свій новий вірш «Перемога», рядки якого були наскрізь пронизані болем за Україну і закликами підніматися з колін. Окрім біографії Дмитра Павличка, студенти також почули деякі цікаві факти про долю його рідних.

Дмитро Васильович народився 28 вересня 1929 року у с. Стопчатів Косівського району у селянській родині. Батько працював в Австрійській армії пуцером¹. У 1917 році потрапив у полон. Після звільнення наймається служити до пана в Деміївці, та вже в 1918 році їде через фронт додому. Доля грає з ним злий жарт – Василя Павличка знову мобілізовують в австрійську армію. Крутим поворотом у долі батька майбутнього поета став, здавалося б, незначний випадок. Якось, обідаючи в їдальні, Василь Павличко знаходить у супі хробака. Його обуренню не було меж. Хіба можна військових годувати, як свиней? Він встав і вилив тарілку з супом на кухаря. Після цього його арештовують і засуджують до розстрілу. У Львівській в’язниці, куди його перевезли, на щастя, працював його знайомий Юрій Скрит, який і допоміг Василю Павличку звільнитися.

Доля братів Дмитра теж не була легкою. 16 січня 1944 року Петра заарештували за націоналізм гестапівці. Дмитро Павличко в той час навчався в Коломиї, де і побачив список розстріляних. І який жах заполонив тоді 15-річного Дмитрика, коли серед розстріляних він побачив ім’я Петро Павличко.

Старший брат Микола був учасником УПА, він навіть видав книгу «Моя діяльність в УПА». Але доля не була ласкавою до нього – Микола захворів на поліомієліт. Через хворобу втратив ліву руку.

У 44 роки Дмитро Васильович вирішив піти слідами брата і, незважаючи на заборони рідних, записується в лави повстанців. В УПА поет пише поему «Сотенний спартан» і вірш «Гамалія».

Дмитро Васильович був старанним учнем, мав в атестаті лише одну четвірку і ту лише через те, що не вступав у комсомол. Вступав у Київський університет, однак там його не прийняли через те, що був із Заходу. Втім, за допомогою Анастасії Коризнівської все-таки вступає на філософію. А у Львові письменника приймають на історичний факультет. І Дмитро Васильович обирає другий ВНЗ.

Від осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув'язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у належності до УПА.

Але, незважаючи на складні обставини, він у 1953 р. закінчує історичний факультет Львівського університету.

Навчання в університеті письменнику давалося легко, а от відносини з викладачами, через його патріотизм, були досить прохолодними. Є декілька яскравих прикладів. Дмитро мав прийти здавати екзамен у професора Михайла Рудницького, але той відмовився слухати учня через те, що він хотів здавати екзамен українською. Лише завдяки клопотанню завідувача кафедри Михайла Возняка Дмитру Павличку таки ставлять «зараховано».

Через вияви патріотизму Павличка, лихо спіткало також і ректора Львівського національного університету.

1963 року Євгенія Лазаренка звільняють з його посади, через те, що той дозволяв Павличку висловлювати націоналістичні погляди. Основною причиною був вірш Дмитра Васильовича про Євгенія Костянтиновича, у якому поет написав про нього як про націоналіста.

Одного разу, сидячи на лекції, Дмитро Васильович попросив викладача розповідати матеріал українською, за що ледве не був виключений з університету за націоналізм. У ті часи висловлювати свої думки, що не співпадали з поглядами влади, було небезпечно, тож, як не прикро, Дмитро Павличко ховає свій патріотизм і починає писати прорадянські вірші. Саме вірш про Леніна дозволив поету продовжити навчання в університеті. Він прислухався до слів Максима Рильського: «Ти не повинен діяти так, як ми. Не забувай про Україну, але за прояви націоналізму тебе не чекає нічого, крім в’язниці.»

Наближався визначний 1991 рік. Рік проголошення незалежності України. 22 серпня було зібрано президію, на якій проголосили: «Беремо під командування Верховної ради всі військові частини і проголошуємо незалежність України.»

«За» проголосували 346 депутатів і 24 серпня 1991 року наша держава стала незалежною.

В подальшому Дмитро Васильович не покинув активної громадської діяльності. З жовтня 1995 до травня 1998 року Павличко був обраний Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці.

Павличко був також Послом України в Республіці Польща в період з весни 1999 року по лютий 2002 року. Завдяки його клопотанню в центрі Варшави за півкілометра від знаменитих Варшавських Лазенок в березні 2002 року було споруджено пам'ятник Тарасу Шевченку.

Творчий доробок письменника важко перерахувати, адже арсенал його творів, виступів, статей дуже великий. Але, щоб досягти визнання, письменнику довелось проти тернистий шлях, сповнений невдач і розчарувань. Однак він не опустив руки і продовжив писати, щоб відлуння історії змогли почути і ми – майбутнє покоління.