Поету
Він тихо схилить голову на руки –
Стомився…дні зараз не легкі,
І тяжко терпить з нами усі муки –
Поет…він створює рядки дзвінкі.
У них він виливає біль, страждання –
Все наболіле, що не дасть заснуть.
Бути поетом – це випробування,
Але поет не може ним не буть.
Все стихло, вже не чути шум трамваїв,
Навіть машини стихли під вікном.
Дмитро Васильович, присівши на дивані
Схиливши голову, побачив сон.
У сні йому приснилася матуся,
Що ніжно каже: «Дмитрику, синок»,
А ще он та турботлива Настуся,
Що в навчаннЯ допомогла зробити крок.
Прийшли також брати: Петро й Микола,
І всі такі веселі, осяйні.
Там тато порається ще біля стодола,
Морга матусі, що стоїть в вікні.
Аж раптом десь з’явилося гестапо.
Що це? Куди Петра повЕли ці кати?
Кричить маленький Дмитрик: «Тато,
брата…»
Та пізно, не врятують вже його брати…
Потім, навчаючись у Коломиї,
Дмитро знайшов той проклятий листок.
«Розстріляний»…Лежить в братській
могилі.
Спочив…Закінчився його життєвий строк.
Щось гримнуло – прокинувся поет,
Побігли сльози по щоках так рясно.
Обтер їх – написав памфлет,
Про те, що не було все так прекрасно.
За думку власну – відразу в буцегарню,
За слово – розстріляють та й усе.
І відберуть копІйчину останню,
Правду ж сховають під красненьке слівце.
Ось так жили, і жити будем далі,
Якщо, нарешті, не піднімемось з колін.
То що запишемо ми на життя скрижалі:
Про мужніх козаків чи про рабів загін?
Немає коментарів:
Дописати коментар