17 вер о 1:21
Насичений день дався взнаки - він забрав мій сон, а натомість привів музу. Тож, трохи нічної поезії.
Вічному коханню присвячується...
- Ти знаєш, що таке кохання. - Ні, не знаю.
- Чому? Ти ж вся в захопленні. Гориш.
- Це все закоханість, кохання ще пізнаю.
- Ну і химерна ти. Знов в далечінь глядиш...
***
Мені ж 17, що із мене взять?
Он бачите бабусю й дідуся на лавці,
Що, сплівши руки, в купочці сидять
І почуваються, напевно, як у казці.
Глядіть, як ніжно він її тримає,
Як гладить руку, а вона йому...
Так от, ось це кохання, більшого немає.
А ви мене питаєте "чому".
Чому не відчуваю цього почуття?
Та, може, й відчуваю, я не знаю.
Я ж ще маленька, я іще дитя.
У свою душу щиро я приймаю.
Лиш одного боюсь - що "наплює"
Той, з ким готова на край світу.
Він може мені серце віддає,
А я не вірю - ох, яка кобіта.
Ні, не не вірю, просто я боюсь,
Бо я ж тендітна, кожне слово ранить...
Я щира є коли сміюсь,
І щиро плачу, як мене хтось ганить.
Отож, спитаєте, чи я кохаю?
Скажу я те, що мушу вам сказати,
Скажу вам знову я своє "не знаю".
Мені ж 17, що із мене взяти?
(с) Роксолана Лісовська