В ній я стою. Лиш я, вона і все.
Така близька, сумна невідворотність.
Сховалася. Сховала. Лиш лице...
Лишила, щоб ясним був мозок,
Щоб очі ще могли пускать сльозу.
Прийшло щоб розуміння, наче морок.
І поламало, як тонку лозу.
Сама. Одна. Беззахисна. Мала ще.
Де казка та? Куди зникла вона.
Холодний дощ мені по тілу плеще.
А у душі сховалася зима.
Дивлюсь, пташки щебечуть і радіють,
На вулиці панує вже весна.
А у моїй душі ледве жевріють.
Незламні панночки - любов це і краса.
Немає коментарів:
Дописати коментар