Із думкою "а раптом пощастить" ми сіли в машину. Усе добре, дощу немає, поки що природа за нас. І нам пощастило - щойно ми під"їхали до Вишгорода, спустився дощ.
"Ну дощить, то нічого, якось воно буде". Ага, не тут то було. Лижну трасу...розмило. Аде ми не засмучуємось, підходимо до працівників
- Ну що тут?
- Та ось є тюби (круги, на покришки схожі),якщо хочете, можете покататися.
Узяли ми 2 цих тюба (одна година - 150 грн один тюб) і гайда кататися. Промокли до нитки. Каталися і по-одному, і по-двоє. Мама сказала, що більше зі мною кататися не буде:)
Пів години дощ нас не зупиняв, а він припустився нічогенький такий. Однак, коли працівники та і ми побачили, що траса розмилася вже настільки, що місцями снігових бортиків не було, ми вирішили припинити наші розваги. Ну, насправді, не зовсім через трасу, а через те, що ми змерзли.
Вирішила я востаннє з"їхати. Хлопчина, що запускав, захотів гарно мене підштовхнути. Тож замість того, щоб просто запустити, він розкрутив тюб, я неслася і крутилася з такою швидкістю, що шапка злетіла з голови. Поки я піднялася назад, мою шапочку вже знайшли.
Шкода, що лише половину часу використали і треба було більше тюбів взяти.
У нашому випадку фраза "щастя повні штани" стала буквальною, адже штани у нас справді були повні, щоправда води))
Мокрі, але заряджені масою позивної енергетики, ми застрибнули в машину і обігрівалися чайком.
День закінчили переглядом фільмів - ось такі романтики ці Лісовські.
Немає коментарів:
Дописати коментар