ось так я ходила на міжнародний фестиваль диригентів

Занурення в минувшину

Як проходив міжнародний фестиваль диригентів

Дззз…дззз…дззз

Люди натовпом заходять в зал, шукають свої місця. Ніхто не свариться, навіть бояться підвищити голос, розмовляють півтонами. Зверху суворо поглядає «розп’яття», ніби слідкує за поведінкою. Орга́н велично виблискує у світлі ламп. Гасне світло. Зал заповнили оплески. На сцену виходять виконавці – ансамбль класичної музики ім. Б.М. Лятошинського.

Аплодисменти стихли - запала тиша очікування. Чутно лише легеньке поскрипування стільців.

Пахне деревом. Нескінченно висока стеля додає відчуття величності події. Занурюєшся у минулі часи – часи Баха, Бетховена, Бізе…

Мрійливу атмосферу переривають кроки. Спочатку віддалені, потім усе ближче…ближче…

Неквапом крокує сивочолий чоловік – американський диригент Метью Браун. Повертається обличчям до музикантів і починає виконувати свою роботу – концерт розпочався.

Диригенти змінюються один за одним: швейцарський, гонконгський, італійський – і лише музика вічна.

Під землею час від часу проїжджають потяги метро. Їх гуркіт гармонійно поєднується з мелодією. Тут, усередині Будинку органної і камерної музики, навіть повітря інше. Якесь особливе. Старовинне.

Люди тут змінюються. Он дідусь узяв за руку свою дружину, з якою пережив уже, мабуть, чимало пригод; а он схилили один до одного голови молоде подружжя і мрійливо усміхаються.

Але класичні музичні твори торкнули душі не усіх. Дівчатка-підлітки граються на телефоні, нервово перебирають в руках навушники, чекаючи антракту, щоб увімкнути щось сучасніше. Можливо, Quest Pistols і їх «Санта Лючію» чи Время и Стекло зі своїм «Имя 505», хтозна.

Недалеко від дівчаток сидить молода жінка і захоплено слухає, а поруч її чоловік, який час від часу поглядає на годинник. Йому жахливо незручно сидіти. Він уже напівліг на стільці, простягнув ноги. Вираз його обличчя красномовно показує «величезне бажання» сюди іти. Під якими каторгами дружина привела його на концерт, лишається загадкою.

Перша частина завершилась. Музиканти сховалися за сцену, люди порозходилися, дівчата-підлітки, нарешті, дочекалися моменту, коли можна увімкнути свою музику.

Скрипаль із ансамблю добродушно відповідає на питання двох відвідувачок.

Уже втретє лунає дзвінок. Усі місця зайняті. І знову минувшина. Друга частина пройшла так само швидко, як і попередня. Знову оплески. Увімкнулось світло. Рух. Натовп прямує до виходу.

Поріг – ніби бар’єр між віками. Ти його переступаєш і миттєво повертаєшся з ХVІІІ століття у ХХІ. Надворі вже ніч. Сяють зорі. Горять ліхтарі. А ти ідеш у таку казкову і рідну сучасність.